– Це виклик, друже, так би мовити, повістка на суд. Коли її пришлють, я тобі скажу. Ти тільки не проґав їх, Джіме, і я все поділю з тобою порівну, слово честі…
Язик у нього почав заплітатися, голос послабшав. Я дав йому ліків, і він випив їх покірливо, мов дитина, сказавши:
– Якщо коли-небудь якийсь моряк потребував ліків, то це я.
Зрештою він забувся важким, безтямним сном, і я вийшов.
Що я робив би, коли б усе йшло гаразд, не знаю. Очевидно, розповів би про все лікареві, бо смертельно боявся, що капітан пошкодує про свою відвертість і приб’є мене.
Але обставини склалися інакше. Увечері раптово помер мій батько, і ми забули про все інше. Велике сімейне горе, відвідування сусідів, похорон і різні господарські турботи так закрутили мене, що в мене не було часу ні думати про капітана, ні боятися його.
Наступного ранку він зійшов униз і пообідав, як завжди. Їв мало, зате багато пив. Гадаю, він випив рому навіть більше, ніж звичайно, бо сам хазяйнував біля буфета і при цьому так сердито сопів, що ніхто не наважувався йому суперечити. Вночі, напередодні похорону, він був так само п’яний, як і завжди. Огидно було слухати його розгнуздану, дику пісню в нашому сумному домі. І хоч він був дуже слабий, ми всі до смерті боялися його. А лікар у той час був далеко: його несподівано викликали до пацієнта за багато миль звідси, і він не з’являвся поблизу нашого будинку після смерті мого батька.
Я сказав, що капітан був слабий. І справді, здавалося, що він дедалі слабшає, а не одужує. Важко пересувався по сходах, знову й знову ходив із загальної кімнати до буфета й назад. Іноді вистромляв носа з дверей – відчути запах моря, – тримаючись при цьому за стіну, щоб не впасти. Дихав важко й швидко, як людина, що здирається на круту гору.
Тепер він уже не заговорював до мене і, мабуть, зовсім забув про свою відвертість, хоч став ще буйнішим і, незважаючи на свою слабість, ще лютішим, ніж будь-коли. Напившись, він витягав кортик і клав його перед собою на столі. Але разом з тим майже не звертав уваги на людей і, здавалося, весь час був заглиблений у свої думки та примарні видіння. Якось, на превелике наше здивування, навіть почав мугикати якусь сільську любовну пісеньку, що він її чув, мабуть, замолоду, коли ще не почав блукати по морях.
Такі ото були наші справи, коли через день після похорону, – день був похмурий, туманний і морозяний, – годині о третій пополудні, я вийшов за двері і став на порозі, сповнений сумних згадок про свого батька. І раптом побачив, що хтось поволі йде по дорозі. Чоловік був, очевидно, сліпий, бо намацував дорогу перед собою палицею. Над очима й носом у нього нависав зелений щиток. Згорблений чи то від старості, чи то від слабкості, закутаний у старий подертий морський плащ з каптуром, що зовсім ховав обриси його тіла. Ніколи в своєму житті я не бачив потворнішої постаті. Перед корчмою він зупинився і співучим голосом промовив, ні до кого не звертаючись:
– Чи не скаже який добрий друг бідному сліпому, що втратив свій дорогоцінний