Коли ми майже наполовину закінчили наші рахунки, я раптом схопив матір за руку, бо почув у тихому морозяному повітрі звук, що від нього в мене кров у жилах захолонула – стукіт палиці по замерзлій дорозі. Звук цей щораз ближчав. Ми затамували подих. Потім пролунав різкий удар палицею в двері корчми. Хтось почав повертати дверну ручку, засув заскрипів: злидень намагався увійти. А потім запанувала тиша і всередині дому, і ззовні. Нарешті ми знову почули постукування палиці. Не можна й змалювати нашу радість, коли цей стукіт почав поволі віддалятись і зрештою зовсім завмер.
– Мамо, – прошепотів я, – берімо все й тікаймо.
Я був певен, що зачинені двері здалися сліпому підозрілими, і він пішов, щоб накликати на наші голови все осине гніздо. І як же я радів, що здогадався закрити засув! Цього ніколи не зрозуміє той, хто не бачив того страшного сліпого.
Але мати, хоч і злякалася, не згоджувалася взяти анітрохи більше, ніж їй заборгував капітан. Однак вона рішуче відмовлялася задовольнитися й меншим. Вона повторювала, що ще й сьомої немає і в нас ще багато часу. Вона знає свої права і не поступиться. Поки я сперечався з нею, з-за горба пролунав короткий приглушений свист.
Цього було досить – навіть більше, ніж досить.
– Я візьму те, що встигла відрахувати, – сказала вона, зриваючись на ноги.
– А я захоплю ще й це, щоб зрівняти рахунок, – додав я, хапаючи цератяний згорток.
За хвилину ми вже навпомацки спускалися по сходах, залишивши свічку біля порожньої скрині. А ще за хвилину ми розчинили двері й прожогом кинулися втікати. Не можна було гаяти й хвилини. Туман швидко розвіювався. Місяць уже ясно світив над землею. І тільки на самісінькому дні ярка та навколо корчми звисала тонка завіса туману, ніби для того, щоб ми могли сховатися в ньому на початку нашої втечі. Але вже напівдорозі до села ми неминуче мали потрапити в смугу місячного світла. Та це ще було не все. Ми раптом почули поквапливі кроки кількох людей, що підходили до корчми. Ми озирнулись і побачили рухливий вогник. Отже, один з невідомих ніс ліхтар.
– Любий мій, – раптом прошепотіла мати, – бери гроші й тікай. Я відчуваю, що зараз знепритомнію…
Я думав, що прийшов кінець нам обом. Як я проклинав лякливість наших сусідів! Як я дорікав бідолашній матері за її чесність та жадібність, за її колишню відчайдушну рішучість і теперішнє слабосилля!
На щастя, ми були саме біля містка. Я допоміг матері зійти вниз, до струмка. Там вона раптом важко зітхнула і впала мені на руки. Не знаю, звідки я знайшов сили, але мені пощастило підтягти її під місток. Боюсь, що зробив це я не дуже ніжно. Далі я тягти її не міг, бо місток був занадто низький і під ним можна було тільки повзти. Отже, тут нам довелося зупинитись. Мати лежала майже