Йа сиджу на заднім сидінні на нижньому поверсі. Автобус майже порожній. Попереду нас сидить якась дівуля, слухає собі плеєр «Соні Вокмен»[23]. Чи вона гарна? Кого це їбе. Хоч воно й вважається нібито «приватною стереосистемою», йа ясно чую її музику. Грає пісня Бові… «Золоті роки»[24].
Не дай мені почути, як ти кажеш, що життя тебе нікуди не веде, янголе… Поглянь на це небо, життя розпочалося.
Ночі тут теплі, а дні мооолоді…
Йа маю всі альбоми, випущені Бові. Повне зібрання, нахер. Гори тих йобаних бутлегів[25] і всяке інше. Мені насрати на нього і його музику. Мене цікавить тіки Майк Форрестер, гидотний, безталанний пиздюк, який не випустив жодного альбому. І нуль синглів. Але мій Майкі – людина цієї миті. Як якось сказав Кумарний, ясно, що парафразуючи якогось іншого уйобка: «Ніщо не існує поза цією миттю». (Йа думаю, першим це сказав ’кийсь недоумок в рекламі шоколаду.) Але йа навіть не можу триматися цих думок, бо, в найкращім разі, вони другорядні щодо актуальної миті. Цієї миті є йа – хворий, і є Майкі – цілитель.
Якась стара курва – вони завше лізуть в автобуси в такий час – засирає голову водію канонадою недоречних запитань за номери автобусів, за маршрути і розклад. Залазь вже, курво, чи уйобуй, ти, стара, смеркла пиздо. Йа мало не задихнувся в безмовній люті від її егоїстичної дріб’язковості та зворушливої уважності водія автобуса до цієї пизди. Люди патякають за молодь і вандалізм, а як щодо психовандалізму з боку отакого старого мотлоху? Коли вона нарешті зважується, ця стара курва ще й має нахабність залазити до автобуса з підібганими, як котяче гузно, губами.
Сіда вона просто перед нами. Мої очі свердлять її потилицю. Йа зичу їй крововиливу в мозок або обширного інфаркту… ні. Йа зупиняю ці думки. Якшо так станеться, це тіки ше більш затримає нас. Смерть в неї має буть повільною і страдницькою, щоб відплатила, курва, за мої страждання. Якшо вона помре раптом, людям випаде можливість роздмухати цей випадок до небес. Вони завше скористаються таким шансом. Найкраще підійдуть ракові клітини. Йа зичитиму, шоб у її тілі народилося і розросталося скопище зловредних клітин. Йа вже відчуваю, як воно їй робиться… але ні, це моє тіло, де воно робиться. Задуже йа втомлений, аби продовжувати. Йа розгубив усю ненависть до цієї старої ляльки. Йа відчуваю лиш суцільну апатію. Стара випала з актуальності.
Голова в мене похилилася. Раптом вона сіпається вгору так різко й болісно, аж йа лякаюсь, шо зараз вона злетить мені з плечей просто в пелену цій сварливій старій карзі, шо сидить перед нами. Йа міцно хапаю її обома руками, впершись ліктями собі в коліна. Зараз йа проґавлю свою зупинку. Ні. Приплив енергії, і йа вилізаю на Пеннівел-ровд, напроти торгового центру. Переходжу вулицю з двобічним рухом і йду крізь центр. Йа проходжу повз закриті сталевими жалюзі крамнички, яких ніхто ніколи не орендував, і перетинаю автостоянку, де не паркувались машини. Ніколи, відтоді як цей центр було побудовано. Понад