Вона відкида назад голову, заплющує очі й роззявля рота, видаючи ’кийсь такий аж оргазмічний стогін. Очі в Кумарного тепер невинні й сповнені здивування, лице наче в дитини, що підійшла різдвяним ранком до купи звабливих пакунків з дарунками під ялинкою. В обох вигляд на диво гарний і чистий у мерехтливому світлі свічки.
– Це крутіше за будь-який перепих… це крутіше за будь-якого в світі йобаного хера, – охає Елі, і то цілком серйозно.
Це бентеже нас до такої міри, шо йа крізь штани лапаю власні геніталії, аби впевнитися, шо вони ще там. Хоча отак себе мацати, від цього нас самого нудить.
Джонні подає Кумарному свою машину.
– Можеш вмазатися, але тіки цим інструментом. Сьодні в нас гра в довіру, – усміхнувся він, але не жартівливо.
Кумарний мота головою:
– Йа не користаюсь ні голками, ні шприцами чужими. Маю свою машину з собою.
– Ну, це не вельми товариськи. Рентсе? Елі? Реймі? Шо ви на це думаєте? Чи це ти так натякаєш, шо в Білого Лебедя, у Паньматки-Ігумені кров інфікована вірусом людського імунодефіциту? Скривджено мої найліпші почуття. Йа можу лиш сказати: не хо’ моїм, значить, не ширяєшся, – либиться він у зухвалому вищирі, демонструючи набір гидких зубів.
Як на мене, це зовсім не балачка Джонні Лебедя. Це аж ніяк не Лебідь. Та ну нахер. Якийсь злючий демон вселився в його тіло й отруїв йому мозок. Від цього персонажа мільйон миль до того тонкого жартуна, шо йа знав його колись як Джонні Свона. Приємний хлопчина – усі так кажуть, включно з моєю власною ма. Джонні Свон, сам весь такий по вуха у футбіку, такий згідливий, шо йо’ завше грузили пранням форми після п’ятірні на «Мідовбенку»[13], і він нізащо в житті на те не жалівся.
Йа пересрав, шо не зможу зара’ вмазатись.
– Та ну те’ нахер, Джонні, послухай, шо ти верзеш. Попустися. Маємо ми те сране бабло, – йа витяг з кишені кілька банкнот.
Чи то через почуття вини, чи через перспективу отримати кеш, але знову раптом оприявнився колишній Джонні.
– Не беріть все аж так серйозно, хлопці. Йа просту жартую. Ви думаєте, шо Білий Лебідь прокине своїх кентів? Та ну вас, друзяки. Ви ж розумні люди. Гігієна, вона важить, – оголосив він сумовито. Знаєте Малого Ґоґсі? В нього вже СНІД.
– Точно? – перепитав йа.
В кого є ВІЛ, а в кого нема – завше ходили плітки. Зазвичай йа їх ігнорував. Річ у тім, що за Малого Ґоґсі таке казали вже кілька людей.
– Ще б пак. Схоже, повноцінного СНІДу в ньо’ ще нема, але аналізи позитивні. Ну й йа йому кажу: це ше не кінець світу, Ґоґсі. Ти можеш призвичаїтись жити з цим вірусом. Сила-силенна пиздюків так живуть взагалі без усякого клопоту. Роки, бля, можуть минути, поки ти захворієш, сказав йа йому. Хоч би й завтра будь-якого пиздюка може шось переїхати. Отак тобі й тре’ на це дивитись. Неможна отак просто взяти й відмінити свій виступ.