Спочатку він нетерпляче шукав табличку з написом «Зимовий сад» і знайшов її, але це виявилася кімната, де можна було погрітися в променях штучного сонця.[2] Він затримався там на хвилину або дві, а потім повернувся до головного вестибюля «Люксора».
Він спитав у чергового:
– Де я можу придбати квиток на планетний тур?
– Тут.
– А коли він починається?
– На сьогоднішній ви спізнилися. Наступний буде завтра. Придбайте зараз квиток, і ми зарезервуємо для вас місце на завтра.
– Ой. – Завтра – це вже запізно. Завтра він мусить бути в Університеті. Він спитав: – А є у вас оглядова вежа чи щось подібне? Я маю на увазі, просто неба.
– Звичайно! Якщо хочете, я продам вам квиток. Тільки дозвольте, я перевірю, чи немає надворі дощу. – Він натиснув клавішу біля ліктя й прочитав повідомлення, що побігло по матовому екрану. Ґаал читав разом з ним.
Черговий сказав:
– Хороша погода. Подумайте про це, як на мене, зараз якраз сухий сезон. – І невимушено додав: – Я сам не сильно заморочуюся, що там надворі. Востаннє вилазив туди три роки тому. Самі розумієте, один раз глянув і достатньо. Ось ваш квиток. Біля службового входу спеціальний ліфт. На ньому є напис «До вежі». Просто підніміться ним.
Цей ліфт був нового типу й рухався за допомогою гравітаційного відштовхування. Ґаал зайшов першим, а решта – за ним. Оператор натиснув на кнопку. На мить Ґаал відчув, що висить у повітрі, коли сила тяжіння знизилася до нуля, а потім знову набрав невеличку вагу, коли ліфт рушив угору. Потім ліфт загальмував – і його ноги знову відірвалися від підлоги. Він мимоволі скрикнув.
Пролунав голос оператора:
– Засуньте ноги під поручні на підлозі. Ви що, читати не вмієте? Інші вже зробили це. Вони посміхалися, дивлячись, як він шалено та марно намагається спуститися вниз, упираючись у стіну. Їхнє взуття притиснулося до хромованих поручнів, що були прикріплені до підлоги паралельно один одному, з проміжком у два фути. Він помітив їх при вході, але не звернув уваги.
Потім хтось простягнув руку й потягнув його вниз. Ґаал, задихаючись, хотів подякувати, але в цей момент ліфт зупинився.
Він вийшов на відкриту терасу, затоплену білим сяйвом, від якого заболіли очі. Чоловік, який щойно подав йому руку допомоги, ішов одразу за ним.
Чоловік доброзичливо сказав:
– Тут повно вільних місць.
Ґаал закрив рота, відсапуючись, а потім погодився:
– Справді, так і є. – Він машинально рушив до них, а потім зупинився.
І звернувся до чоловіка:
– Якщо не заперечуєте, я ненадовго зупинюся біля перил. Я… я хочу трохи подивитися.
Той доброзичливо махнув рукою, і Ґаал перехилився через поручні, що сягали плеча, і занурився в споглядання панорами, яка відкривалася перед ним.
Він не бачив землі. Вона губилася посеред штучних споруд, які були складнішими одна від одної.