Щойно королевич спустився з гори й скочив на коня, сторож прокинувся. Він відразу побачив, що в скриньці немає алмазного ключика. Але було вже пізно – королевич скакав щодуху на своєму доброму коні з трьома апельсинами під плащем.
От перевалив він через одну гору, їде пустелею. Аж раптом королевичеві схотілося пити.
«Ага, я ж маю три апельсини! – сказав він собі. – З’їм один і втамую спрагу!»
Та як тільки він надрізав шкірку, апельсин розпався на дві половинки. З нього вийшла гарна дівчина.
– Дай мені пити, – попрохала вона жалібним голосом.
Але води ніде не було.
– Пити, пити! – ще раз жалібно попрохала дівчина й розтанула.
А королевич поїхав далі. Коли озирнувся, то побачив, що на тому місці зеленіє апельсиновий гай.
Невдовзі пустеля закінчилася, і юнак під’їхав до лісу. На узліссі привітно дзюрчав струмок. Королевич кинувся до струмка, сам напився, напоїв коня, а потім сів відпочити. Вийняв він другий апельсин, потримав його на долоні, і взяла королевича цікавість так само, як нещодавня спрага.
І королевич надрізав другий апельсин.
Той розпався на дві половинки, і звідти вийшла дівчина. Вона була ще прекраснішою, ніж перша.
– Дай мені пити, – сказала дівчина.
– Он струмок, – відповів королевич, – вода його чиста й прохолодна.
Дівчина припала до струмка і стала пити. А потім розтанула, як і перша.
– Е ні, тепер уже я й краплі води до рота не візьму, поки не напою дівчину з третього апельсина! – сказав засмучений королевич.
Сів він на коня, проїхав трохи й озирнувся. Що за диво! На берегах струмка стіною стали апельсинові дерева.
Як потерпав королевич у дорозі від спеки та спраги – і розповісти неможливо. Однак він доскакав до річки й уже там надрізав третій апельсин, найбільший і зовсім достиглий. Апельсин розкрився, і перед королевичем з’явилася дівчина небаченої краси, ще прекрасніша за двох перших.
Королівський син узяв її за руку й підвів до річки. Дівчина нахилилася над річкою та стала пити.
Нарешті красуня підвела голову й усміхнулася.
– Спасибі тобі, королевичу, за те, що дав мені життя. Я – дочка короля апельсинових дерев. Я так довго чекала на тебе у своїй золотій в’язниці! Та й сестри мої теж чекали.
– Ох, бідолашки, – зітхнув королевич. – Це я винен у їхній смерті.
– Ні, вони не померли, – сказала дівчина. – Вони стали апельсиновими гаями й даватимуть прохолоду втомленим мандрівникам.
– А ти не покинеш мене? – вигукнув королевич.
– Не покину, коли ти мене не розлюбиш.
І королевич присягнув, що не кохатиме й не назве своєю дружиною нікого, крім дочки короля апельсинових дерев.
Посадив він дівчину перед собою на коня й поскакав до палацу.
От уже заблищали вдалині палацові башти. Королевич зупинив коня й сказав:
– Почекай