– Ага, – сказав Стю.
– Жартуєш?
– Та ні, не жартую. Ось ти кажеш, Ґлене: ми маємо якось зібрати своє лайно докупи. У мене теж таке відчуття. Із кожним днем часу меншає. Не можемо ж ми тут просто сидіти, дрочити й радіо слухати. А то так коли-небудь зранку встанемо й побачимо, як отой ватажок вальсом зайде в Боулдер на чолі бронетанкової дивізії із підтримкою з повітря.
– Не чекай його завтра, – сказав Ґлен.
– Хай не завтра – а в травні?
– Імовірно, – тихо промовив Ґлен. – Так, цілком імовірно.
– А з нами що буде, на вашу думку?
Ґлен відповів не словами: він зробив недзвозначний жест правою рукою – ніби натиснув на гачок, – а тоді швидко вихилив рештки вина.
– Еге, – сказав Стю. – То збираймо докупи. Кажи.
Ґлен заплющив очі. Перші промені дня торкнулися його поораних зморшками щік і лоба.
– Гаразд, – сказав він. – Ось таке, Стю. Перше: відтворити Америку. Маленьку Америку. Усіма правдами й неправдами. Спочатку потрібна організація й уряд. Якщо почати зараз, то зможемо сформувати таке правління, яке хочемо. Якщо почекаємо, доки населення збільшиться втричі, то з цим будуть серйозні проблеми. Скажімо, за тиждень від сьогодні скликаємо збори – це буде вісімнадцяте серпня. Явка обов’язкова. Перед зборами треба принагідно створити для організації тимчасовий комітет. Скажімо, Комітет сімох. Ти, я, Андрос, Френ, Гарольд Лодер, і, може, ще якихось двоє людей. Комітет повинен скласти порядок денний на збори вісімнадцятого серпня. І я тобі просто зараз деякі його пункти можу назвати.
– Давай.
– По-перше, зачитати й ратифікувати Декларацію незалежності. По-друге, зачитати й ратифікувати Конституцію. По-третє, так само – Білль про права. Усе ратифікується усним голосуванням.
– Господи, Ґлене, ну ми ж усі американці…
– Ні, отут ти помиляєшся, – відказав Ґлен, розплющуючи очі. Вони здавалися запалими й налитими кров’ю. – Ми – жменька недобитків без жодного уряду. Ми – випадкова мішанина з усіх вікових, релігійних, класових, расових груп. Уряд – це ідея, Стю. Тільки так і ніяк інакше, якщо відкинути бюрократію та іншу хрінь. Я поясню докладніше: уряд – він у голові, це доріжка пам’яті, прокладена в мізках. Що нам зараз потрібне – це культурне відставання.[64] Більшість цих людей досі вірять у представницький уряд – республіку, – це сприймають за демократію. Але культурне відставання ніколи не триває довго. Мине трохи часу, і почнеться нутряна реакція: президент мертвий, Пентагон порожній – хоч в оренду здавай, а в Білому домі й Сенаті дебати ведуться хіба що між мурахами і тарганами. Наші тут скоро отямляться й усвідомлять: старе життя закінчилося, тож суспільство можна змінити як їм заманеться. Ми хочемо – нам необхідно – перехопити ініціативу, доки вони не отямилися й не впороли якусь дурницю.
Він кивнув пальцем на Стю.
– Якщо на зборах вісімнадцятого хто-небудь устане й запропонує абсолютну владу матінки