Та він її не піймав. На місяць наповзла хмара. Роса зробилася липкою, неприємною, лячною. Смак вина в роті зробився гіркуватим, наелектризованим. Сталася якась метаморфоза, і в неї з’явилося відчуття, що варто, необхідно зачекати.
І де ж він, її суджений, її загадковий наречений? Якими вулицями, якими дорогами, якими вулицями стукають його чоботи, єднаючись тим стуком із ламким, коктейльним дзенькотом, що розбиває світ на акуратні й раціональні скалки? Які холодні вітри належать йому? Скільки динамітних шашок у його затертому рюкзаку? Хто скаже, як звали його в шістнадцять років? Скільки років йому, скільки віків? Де його дім? Що за мати притискала його до грудей? Надін була певна лише того, що й він сирота і що його час наближався. Він гуляв дорогами, які ще не проторували, й однією ногою вона була вже там. Перехрестя, на якому вони зустрінуться, лежало попереду. Він був американцем, це вона знала, – чоловіком, який любитиме молоко та яблучні пироги; чоловіком, якому будуть до смаку по-домашньому гарні скатертини в червону клітинку. Америка – його дім, і пересувається він потаємними шляхами, прихованими шосе, підземними залізницями, дороговкази на яких писано рунами. Він інший чоловік, відщепенець, вигнанець, темний, Ходак, і каблуки його стоптаних черевиків стукають запашними шляхами літніх ночей.
Хто відає-знає, коли наречений прибуде?
Вона, незаймана цілина, чекала на нього. У шістнадцять років вона мало не скорилася поклику тіла, і ще раз – у коледжі. Обидва чоловіки пішли геть злі й спантеличені (так само як Ларрі) – вони відчували перетин доріг у її нутрі, чули якесь містичне, закладене від народження перехрестя.
Місцем, де розходилися дороги, був Боулдер.
Час наближався. Він покликав її, наказав їй прийти.
Після коледжу Надін закопалась у роботу. Вона винаймала будинок разом із двома дівчатами. Що за дівчата? Ну, були та загули. Лише Надін нікуди не тікала, і вона була завше люб’язною до молодиків, яких приводили її мінливі сусідки, та сама ні з ким не водилася. Вона підозрювала, що вони жебонять про неї та кличуть старою дівою, а то й вважають дуже обережною лесбіянкою. Та це неправда. Вона просто була…
Непочатою.
І в очікуванні.
Інколи їй здавалося, що близько зміни. Прибирає собі іграшки в порожньому класі, аж раптом насторожено завмирає з вогняними очима, геть забувши про чортика з табакерки в руці. «Наближаються зміни… – думала вона тоді, -…скоро подме ураган». Іноді, коли в її голову закрадалася така думка, Надін ловила себе на тому, що озирається через плече, наче загнаний звір. А тоді пелена спадала, і вона нервово сміялася.
Волосся в неї почало сивіти ще на шістнадцятому році – тоді, коли її ловили, та не піймали. Спершу з’явилося лише кілька білих волосин, що світилися на чорному