– Хочеш сказати, що Надін боїться мене так само, як Джолін боялася свого чоловіка?
– Можливо, – сказала Люсі. – Та от що тобі скажу: де б не був чоловік Надін, він точно не з нами.
Ларрі нервово засміявся.
– Нам слід повертатися. Треба поспати. Завтра буде важкий день.
– Так, – кивнула Люсі.
Їй подумалося, що він не зрозумів ані слова, і зненацька вона вмилася слізьми.
– Гей, – прошепотів Ларрі. – Гей…
Він спробував її пригорнути, та Люсі відмахнулася від його руки.
– Можеш не перейматися! Ти й так отримуєш від мене, що хочеш!
У ньому лишилося вдосталь від старого Ларрі, щоб він замислився, чи долине її голос аж до табору.
– Люсі, до цього тебе ніхто не силував, – похмуро промовив він.
– Ох, який же ти тупий! – крикнула вона та вдарила його кулаком по стегну. – От скажи, Ларрі, чого мужики такі тупі? На пальцях усе пояснювати. Ні, руки ти мені не викручував. Я ж не Надін. Та й навіть якби ти викручував їй руки, вона б однаково плюнула тобі в око та ноги стулила. У чоловіків є багато прізвиськ для таких, як я, – чула, що ними розписують громадські вбиральні. А справа лиш у тому, що хочеться когось теплого, щоб і самій зігрітися. Хочеться любові. Невже це так кепсько?
– Ні. Зовсім ні. Однак, Люсі…
– Однак ти в це не віриш, – пхекнула вона. – Тому ганяєшся за міс Нечіпахою, а коли кортить позайматися горизонтальним джазом, Люсі завжди під рукою.
Він сидів і мовчки кивав. Вона говорила щиру правду. Та він був надто стомлений і замучений, щоб спробувати переконати її в протилежному. Люсі це помітила – вираз її обличчя пом’якшав, і вона обійняла його.
– Ларрі, якщо ти її впіймаєш, я першою кину тобі букет. Я не з тих, хто любить на когось зуби точити. Просто… спробуй не надто розчарувати.
– Люсі…
Раптом вона заговорила таким несподівано міцним, звучним голосом, що на мить у нього сироти повиступали.
– Просто я вірю в те, що любов дуже важлива, що вижити нам поможуть лише любов і гарні стосунки. Проти нас ненависть, ба навіть гірше – порожнеча