– Мені начхати, що вони замкнули кабінет. – Вона прикипіла очима до світлини дівчинки. Дену нестерпно захотілося забрати її звідси, поки спустошена дівчинка з фотокартки не простягнула свої руки, щоб затягнути Еббі до себе. Але це, звісно ж, безглуздя.
«Їй не слід тут бути. Її треба відвести в безпечне місце».
Повільно Еббі підняла руки і зняла рамку з гачка. На тому місці, де щойно висіла фотографія, залишилась світла латка. Дівчина притисла рамку до грудей і міцно обхопила її руками, ніби захищаючи від чогось.
– Що це ти робиш? – запитав Ден, не в змозі стриматись.
– Я заберу її до своєї кімнати. Там вона буде в безпеці.
– Еббі, ти не можеш її забрати, – сказав Ден, намагаючись заглушити відчай у своєму голосі. – Вона мусить бути тут. Відпусти її.
Еббі хотіла щось відповісти, коли це втрутився Джордан.
– Слухайте, заспокойтеся обоє. Ти ж навіть не знаєш її, Ебс. Краще поверни світлину на місце. Хтось може помітити, що вона зникла.
– Хто? – з ноткою сарказму в голосі не вгавала дівчина.
– Хтось, – роздратовано кинув Джордан. – Не знаю… Може, тут є якийсь перелік усього цього мотлоху.
Здавалося, що Еббі не почула його слів. Вона стояла мовчки, наче статуя, і міцно притискала до грудей знімок.
– Еббі, будь ласка, почепи її назад. Її місце тут, з іншими, – наполягав Ден. – Будь ласка. – Він не міг повірити, що сперечається з однією з найкрасивіших дівчат, яких він коли-небудь зустрічав.
«Та нехай забирає, Дене. Ти ж хочеш їй сподобатись».
Але потреба говорити була непереборною.
Очі Еббі були майже такими пустими, як і в тієї дівчинки на знімку. Раптом вона затремтіла і кліпнула. Обережно, майже з ніжністю, дівчина почепила фотографію назад на стіну. Востаннє торкнулася її та промовила:
– Нещасна маленька пташка. Цікаво, чи їй удалося вибратися з клітки?
Коли фото опинилося на своєму місці, Ден відчув полегшення. Хоча й не знав чому.
– Ну, – сказала Еббі. – Ходімо. Мені вже досить.
Вони тільки цього й чекали. Усі троє швиденько покинули старий кабінет, ніби ззаду їх хтось підганяв, і Ден дуже втішився, коли врешті зачинив за собою двері.
– Агов, а замок? – прошепотів Джордан, коли вони вже дійшли до торгових автоматів.
– Не хвилюйся, я вже про все подбав, – відповів Ден, прагнучи опинитися якнайдалі звідси.
– Упевнений?
Не чекаючи відповіді, Джордан повернувся і ще раз усе перевірив. Замок висів на дверях так, як вони його й залишили.
– Моя провина, – нервово засміявся Ден. Він справді міг заприсягтися, що замкнув його. А втім, його пам’ять полюбляла грати з ним у злі жарти.
Роздiл № 5
Запилюжений і втомлений, Ден повернувся до своєї кімнати. Обережно відчинив двері, щоб не розбудити Фелікса, переступив поріг і заціпенів від холоду.
«Це не моя кімната». Збитий з пантелику,