– Я думав, що тут необмежений доступ, – прошепотів Джордан.
– Присягаюся… – Невже Фелікс обманув? Навіщо йому взагалі це робити? – Напевно, вони дізналися, що сюди заходять студенти, і зачинили кабінет. Чорт забирай! Вибачте, що притягнув вас сюди.
– Та гаразд, не треба так засмучуватись. – Джордан вийняв з кишені скріпку і почав випрямляти її. Тоді встромив один кінець у шпарину висячого замка і почав обережно крутити. – Майте на увазі, що за це ви будете винні мені більше, ніж просто перегляд «Громових котів».
– Нічого собі, – прошепотів Ден. Він бачив по телевізору, як зламують замок, але це не порівняти з тим затамованим напруженням, яке відчуваєш, коли бачиш ці маніпуляції на власні очі.
Джордан посміхнувся, на мить зупинивши свою роботу.
– Я можу ще й шпилькою.
– Можна трохи тихіше? – Еббі глянула через плече.
– Ти дихаєш голосніше, ніж ми говоримо. – Джордан роздратовано зітхнув і прикусив нижню губу. Замок тремтів у його руці.
– Можеш трохи швидше? – пробурмотів Ден.
– Роблю так швидко, як можу. Це, знаєш, мистецтво. Не можна квапити мистецтво. – Блискучі крапельки поту, що виступили на Джордановому чолі, трохи намочили його чуба. – Ось… майже…
Ден почув легеньке клацання.
– Готово! – Джордан сховав скріпку в кишеню своєї спортивної куртки і зняв замок з дверної петлі. Штовхнув двері, але ті не ворухнулися. – Дідько, щось заклинило, – сказав хлопець. – Домопожіть…
Ден та Еббі вперлися руками в масивні двері й штовхнули їх. Спершу здавалося, що двері опираються, але згодом вони почали сунутись.
Ще один натиск – і двері, здригнувшись, відчинились. Угору здійнялася хмара пилюки, і з кімнати вирвалось полегшене зітхання, ніби якась стримувана сила нарешті вирвалася на волю. Однак пилюка швидко розсіялась – мабуть, після Феліксового візиту її залишилось не так уже й багато.
– Фу, як тут смердить. – Еббі закашлялась і відступила назад, прикриваючи рота, щоб не наїстись пилюки.
– Запах, як у будинку мого діда, – сказав Джордан. Його голос ледь чутно пробивався крізь долоню, якою він затуляв рота.
– Мабуть, тут уже давно не прибирають. – Ден нишком заглянув за двері. Джордан, що стояв поряд, обвів темряву ліхтариком, освітивши просторий, схожий на приймальню, кабінет.
– Як думаєте, коли тут востаннє хто-небудь працював?
– У кам’яну добу? – пожартувала Еббі.
Вони з Деном увімкнули ліхтарики на своїх телефонах, і всі троє переступили поріг темного кабінету. Світло ліхтариків утворювало невеликі блакитні й білі озерця, але його було недостатньо, щоб подолати темряву.
Вони