– Агов, невдахи! Почекайте на мене!
«Побув наодинці». Стежкою до них біг Джордан, перекинувши через плече лискучу шкіряну сумку. На замóк він почепив брелок з двадцятигранним кубиком. Хлопець виглядав так, ніби щойно піднявся з ліжка і накинув на себе перше, що трапилося під рукою, але, тим не менш, його вигляд примушував Дена почуватися незграбою.
– Де тебе носило? – запитала Еббі, взявши Джордана під руку. – Чому ти не прийшов на сніданок?
– Проспав. І чим годували? Напевно, було щось геть несмачне? – Джордан ходив дуже швидко, тож їм довелося поквапитись, щоб не відставати.
– Насправді їжа не така вже й погана, – відповів Ден, хоча й не був певен, чи Джордан справді очікував на відповідь. «Його важко зрозуміти, – подумав Ден. – Цієї хвилини у нього прекрасний настрій, а вже за мить він починає насміхатися з тебе». А ще був Джордан, який дуже боявся, що його виженуть з коледжу і відправлять додому. – А от кава Еббі – це кошмар для діабетиків.
– Ден так бурчить, тому що вранці сусід по кімнаті присоромив його за вибір предметів.
– Присоромив? Якого біса? Та яке йому взагалі до цього діло? – розсміявся Джордан. – Не пощастило тобі в сусідській лотереї, Денні. А от я? Я в ній переміг. Ї класний хлопець. Зранку він грав для мене на віолончелі. – Джордан помахав високому хлопцеві зі скуйовдженим волоссям, що якраз ставив на траву віолончель. – Він збирає гурт, щоб грати на галявині камерну музику. Уявляєте? Давайте вже швидше запишемося на курси. Я хочу кожного ранку слухати віолончель. Я хочу це. – Він указав рукою поперед себе. – Це точно краще за життя під Талібаном. Я готовий до всього.
– Не треба так легковажити життям, – сказала Еббі. – Воно в тебе одне.
– А от і ні, якщо я буддист. Або привид. Але ти маєш рацію. Хто хоче старіти? Точно не я. Звісно ж, я буду привабливим і відомим, але… Зморшки? Біль у спині? – Він ущипнув Еббі за носа. – Ну, принаймні ти завжди будеш виглядати неперевершено.
Ден не міг з ним не погодитись.
– А от Ден уже виглядає так, ніби йому за тридцять, – продовжував Джордан, хихикаючи. – У хорошому значенні! Не бий мене… я ж кажу – в хорошому значенні! Ти тільки глянь на себе, такий тихенький, серйозний і виглядаєш так собі. Мудрий не за віком. Хлопче, та ти як той чарівний кістлявий Будда.
– Ну дякую! – Ден опустив очі, відчуваючи, як його обличчя червоніє. Він не хотів, щоб хто-небудь, особливо Еббі, думав про Будду, коли дивитиметься на нього.
– Він що, почервонів? Так, він почервонів, – розреготався Джордан, прискорив крок і боковою доріжкою потягнув за собою Еббі, примушуючи Дена майже бігти за ними.
– Відчепись від нього, Джордане. – Вона обернулася до Дена і винувато посміхнулась. – Не хвилюйся, як на мене, ти не виглядаєш за тридцять. Він просто хоче тебе