Ден обережно розвернув чашку, щоб не торкатися невеликого рожевого відбитку помади, який дівчина залишила на обідку. Зробив ковток, відчув щось середнє між легкою настоянкою і кленовим сиропом і поквапився проковтнути цю рідину, доки солодкий осад не попросився назад.
– Нічого собі! Як ти це п’єш?
– Насправді я ненавиджу смак кави, але цукор допомагає його перебити, – зізналась Еббі. – До того ж без кави неможливо бути митцем. Просто… неможливо, і все. На кожній виставці чи інсталяції подають каву або вино, тож доводиться пити.
Ден засміявся. Здавалося, що Еббі геть не переймається тим, що про неї думають інші, втім, час від часу кожному доводилося чимось поступатися. Минулого року він теж не витримав і купив собі коричневого вельветового піджака, щоб одягати його в коледж на публічні лекції про останні роки життя Карла Юнґа. Хлопець сидів у юрбі коричневих і темно-синіх піджаків і замислився, що його улюблений психоаналітик сказав би про таку велику кількість людей, які так відчайдушно намагаються не виділятись.
– Слухай, – сказав Ден, випрямляючись і натягуючи посмішку. Він пригадав, що Еббі казала вчора. – То ти приїхала сюди автобусом? – Ден прилетів з Піттсбурга і взяв таксі в маленькому аеропорту, який, здавалося, мав лише одну злітно-посадкову смугу.
– Насправді кількома автобусами. Тато не зміг відпроситися з роботи, але це нічого. Автобус, потяг, метро… Це вже звично, якщо ти з Нью-Йорка.
– А як приїхав Джордан? Вірджинія далеченько звідси. Чому він не летів літаком?
– О, батьки купили йому квиток на літак, – відповіла Еббі, – але до Каліфорнії, а не в Нью-Гемпшир.
Ден підняв брови.
– Очевидно, вони вважають, що зараз він перебуває у якомусь таборі, де його мають «вилікувати» від гомосексуалізму. За табір заплатив його дядько, а квиток на автобус він купив за гроші, які заробив на підробітках. – Еббі допила залишки кави і доїла свою вівсянку.
– А що, як його батьки дізнаються? Що станеться тоді?
Еббі насупилась.
– І гадки не маю. Третя світова?
Не дивно, що Джордан так боявся вилетіти з курсів.
Ден радів, що у нього такі неупереджені та добродушні батьки, хоча іноді вони й бували суворими. Він завжди відчував, що йому пощастило з Полом і Сенді, навіть до того як вони його офіційно всиновили. Небагатьом дітям пощастило так, як йому.
– Добре, що він може поділитися цим з тобою, – сказав Ден. З Еббі було так легко. Нічого дивного, що Джордан довірився їй.
– Ми тільки недавно познайомились. Але у нас багато спільного. – Еббі збирала свої речі. Гудіння голосів стихло, студенти вийшли з їдальні і подалися на реєстрацію. – Ми довго їхали автобусом, не було чим зайнятися, тож нам залишалося хіба грати у слова і говорити. Я впевнена, що тобі він би теж зізнався.
– Може, й так, – сказав Ден, хоча він дуже в цьому сумнівався. – Хай там як, йому краще не пропускати реєстрацію, а то доведеться ділитися своїми таємницями з Феліксом на лекціях з біоетики.
– Поводься гарно, –