Без жодного слова вони попрямували до відчинених дверей.
– Тобі вже краще? – запитала Еббі.
– Про що це ти? – Ден зупинився на порозі. Надворі пропливав над ними і виблискував у темряві світляний диск. Більше десятка студентів з’юрмилися на галявині й знову запускали фризбі.
– Про те, що зовсім недавно ти ледь не знепритомнів.
– А, ти про це. Так, зі мною все добре. Думаю, це все через спеку, а ще я сьогодні майже нічого не їв. – Непогане було виправдання, кращого й не придумаєш, зважаючи на те що Ден не був певен стосовно причини. Правду кажучи, хлопець навіть радів, що так сталося, – інакше він би не познайомився з Еббі.
Він указав на студентів, що бігли галявиною.
– Цікавишся спортом?
– Я? – засміялася Еббі, граючись пір’їнкою у волоссі. – Не дуже. На шкільних матчах я зазвичай сиджу на трибунах. Я граю на флейті-піколо в нашому місцевому оркестрі. Не скажу, що мені це дуже подобається, але тато каже, що у коледжі мене вважатимуть «всебічно розвинутою».
– Та я теж ніколи особливо не цікавився спортом. – Вони затрималися на ґанку й спостерігали за грою. – Мій тато трохи розчарований… У дитинстві він захоплювався баскетболом.
Ден трохи зменшив масштаби. Його прийомний батько Пол вступив до коледжу – отримував спортивну стипендію саме з баскетболу, і він завжди примушував Дена грати у дитячий баскетбол, згодом у юнацькій лізі, і так тривало до того дня, коли Дену ввірвався терпець і він заявив, що краще поїде до наукового табору.
– Ну, якщо ти тут, мабуть, він не такий уже й розчарований. Треба мати клепку в голові, щоб потрапити… – вона обірвала на півслові і почала енергійно махати хлопцеві, що наближався до них. Хлопець безтурботно крокував поміж гравців у фризбі, не звертаючи жодної уваги на їхні вигуки, щоб він не плутався під ногами. Ден глянув на Еббі, перевів погляд на її знайомого, і в нього всередині щось обірвалося. Не те щоб він мав на неї якісь плани – вони були знайомі якихось десять хвилин, – але Ден мав визнати, що його дуже дратувало те, що тут був ще один хлопець, який міг скласти йому конкуренцію. Він витріщився на незнайомця, що мав самовпевнений вираз обличчя, модну зачіску і крутий стильний одяг. «Та з ним навіть не варто мірятися, усе одно мені до нього далеко».
– Як поживаєте, ботаніки?
– Джордане, поводься чемно, – відповіла Еббі, закочуючи очі. – Це Ден. Дене, це Джордан, і, чесне слово, насправді він не такий кретин.
– Ні, – погодився Джордан. – Просто недоумок. То як справи, Дене? Уже заселився в цей табір для схиблених? – У нього були модні вузенькі окуляри і зелений шарф, що вільно висів на його шиї. Ден заздрив його бездоганній щетині, бо самому ніколи не вдавалося відпустити таку, тому що його волосся відростало клаптями.
– Серйозно, Джордане, кого ти хочеш вразити? Вибач, Дене, він просто викаблучується. Ми з ним випадково познайомились в автобусі, коли їхали сюди, і насправді