– Не хвилюйся, Деніеле Кроуфорд. Я тут для того, щоб подбати про тебе».
Ден вирвався зі сну. Обличчям стікали струмочки поту, він щосили стискав у руках ковдру, аж йому затерпли пальці. Він досі бурмотів: «Ні, ні, не треба!»
Ден сів на ліжку, а серце несамовито калатало. Його очі поступово призвичаїлись до темряви. Він був у своїй кімнаті. Тут не було ні офіціанта, ні лікаря. Лише Фелікс, що, заціпенівши біля його ліжка, спостерігав за ним.
– Ох! – Ден знову опустився на подушки і натягнув ковдру аж до підборіддя. – Що… що ти робиш?
– Ти говорив уві сні, Деніеле, – спокійно відповів Фелікс, зробивши невеличкий крок назад. – З тобою все добре? Звук був такий… Ну, він мене розбудив, як бачиш…
– Ви-вибач, – пробурмотів Ден. – Просто кошмар наснився. Я… Усе добре, чесно.
«А стане ще краще, коли ти, чорт би тебе забрав, від мене відійдеш».
– Мені треба подихати свіжим повітрям, – додав він, підводячись з ліжка. Простирадла були вологі від поту.
– Це має допомогти, – з сумною посмішкою зауважив Фелікс. – Свіже повітря завжди прояснює мої думки. Сподіваюся, що й твої теж.
Ден прихопив свою спортивну куртку та поквапився вийти за двері, достеменно не знаючи, чи він утікав від свого сусіда, чи від кімнати, чи від них обох. Хлопець спробував заспокоїти дихання.
«Це був лише сон, лише сон».
Кісточкою пальця Ден витер піт з перенісся. Насправді ті фотографії хвилювали його більше, ніж він думав. Уже другу ніч поспіль він безнадійно намагався виспатись. У коридорі було тихо, темряву розганяло тьмяне світло. Не було ні душі, але Ден здригнувся. Що таке з цим будинком, чому йому завжди здається, що за ним хтось слідкує?
Йому полегшало, коли він спустився. Дійшовши до вестибюля, Ден помітив, що вхідні двері відчинено. Хтось уже вийшов перед ним і тепер сидів на сходах.
– Незвично бачити тебе тут, – сказав він.
Еббі скрикнула, налякавшись. А Дену вдалося ухилитися від камінця, якого вона перед тим підняла і запустила в нього.
– Дене! Ох. Ти до смерті мене налякав.
Через кошмарний сон і раптове пробудження Ден трохи захрип.
– Вибач, – мовив він, сідаючи біля неї. – Я не хотів тебе лякати.
Еббі сиділа, піднявши коліна, в одній руці вона тримала телефон, а іншою міцно обхопила свої гомілки. Її піжамні штани прикрашали пухнасті усміхнені хмарки.
– Така пізня година, а ти ще не спиш, – сказала дівчина. Вона теж трохи захрипла.
– Не міг заснути. А ти?
Еббі глянула на нього, ніби зважуючи, як відповісти. Нарешті вона заговорила:
– Отримала повідомлення від сестри. Насправді, кілька повідомлень. Справи вдома… Могло б бути краще. – Вона затихла. Можливо, Ден і не був експертом у спілкуванні, але він знав, що зараз не варто її розпитувати. Тож він чекав, поки Еббі продовжить. – Мої батьки майже не бачать одне одного. Тато створює музику для рекламних роликів, він ненавидить цю роботу,