Чотири дні Ден збирав усю свою сміливість, щоб запросити Еббі на побачення.
Правду кажучи, це були чотири неймовірні дні, протягом яких він, Еббі та Джордан стали просто нерозлийвода. Вони разом їли, разом сиділи на заняттях і вечорами разом гуляли. Утім, через це Ден ще більше боявся запросити Еббі на побачення. Голова йому йшла обертом. Чи варто її запрошувати? А що, як вона йому відмовить? Чи залишаться вони після цього друзями? Як до цього поставиться Джордан? А що, як вона погодиться? А що, як?..
Він постійно занурювався у свої думки, і навіть Фелікс помітив, що з ним щось не те.
– Здається, ти чимось засмучений, Деніеле, – якось зауважив Фелікс, коли Ден після обіду повернувся до кімнати, гепнувся на ліжко і голосно зітхнув. – Хочеш про це поговорити?
Ден зважував, чи є якийсь сенс радитися з Феліксом щодо свого побачення – хоча йому здавалося, що його сусід теж непогано проводить час на цих курсах. Він досі вчився сам у їхній кімнаті, говорив, як учитель хімії, і дуже мало спав. Але його комікси кудись зникли і скидалося на те, що йому подобалось займатися своїми справами.
– Ну-у, – протягнув Ден. – Я думаю про те, щоб запросити Еббі на побачення. Як гадаєш, які в мене шанси?
– Ага, тепер розумію, чого ти такий знервований…
– Ти… розумієш? – Ден зупинився, хоча й не був певен, чи хоче почути Феліксові пояснення.
– Хоча в тебе й симетричне обличчя, вуха трохи клапаті. Ти не дуже високий, і м’язів небагато, тож… А з іншого боку, Еббі…
– Так, – перебив його Ден. – Вона збіса гарна.
Фелікс зачекав, поки Ден договорить, і знизав плечима.
– Я б сказав, що вона, так би мовити, не для тебе.
– Я так і думав, дякую, – пробурмотів Ден. Йому не варто так засмучуватись, зважаючи на автора цих суджень, але… все одно неприємно.
– Але це якщо дуже придивлятися, – засяяв посмішкою Фелікс, обернувшись на стільці. – Я відповів на твоє запитання?
– Так, – сказав Ден. – Ти дуже допоміг. Дякую. – Він зібрав свої записники і вийшов з кімнати.
Та фраза – «не для тебе» – мучила його всю дорогу. В якомусь сенсі Фелікс мав рацію. Ніколи раніше Ден не зустрічав такої дівчини, як Еббі, – вона дарувала йому краплинку світла щоразу, коли з’являлася поруч.
Забамкав дзвін місцевої каплиці, сповіщаючи, що вже за чверть друга і час починати заняття. Спізнився. Як таке могло статися? Він вийшов з гуртожитку кілька хвилин по першій. Ден щодуху промчав решту шляху і зупинився перед входом до навчального корпусу геть захеканий і спітнілий. Під останній удар дзвона він увірвався в коридор. Джордан та Еббі чекали на нього біля дверей до аудиторії.
– Нарешті! – вигукнула Еббі. – Ми вже думали, що ти не прийдеш.
– Просто спізнився.