Я ковтнув холодного чаю і замислився. Якби зараз зробити рентген мого черепа, він показав би хом’ячка, що божевільно носиться у своєму колесі, намагаючись продукувати ідеї. Якщо я скажу, що нікого не підозрюю, тоді як він, вочевидь, підозрює, це буде погано виглядати для мене. В уяві параноїка лише шпигуни заперечують існування шпигунів. Тож мені треба назвати підозрюваного, того, хто відведе його від мене, але й справжнім шпигуном не буде. Перший мені на думку спав огрядний майор, і його ім’я справило на Генерала бажаний ефект.
– Він? – Генерал насупився і нарешті відвів від мене очі, натомість почавши вивчати кісточки на своїх пальцях, бо ж моє малоймовірне припущення відволікло його. – Він такий товстий, що власний пупок бачить лише у дзеркалі. Гадаю, ваші інстинкти вас зрадили, капітане.
– Може й так, – сказав я, прикинувшись присоромленим.
Дав Генералові свою пачку сигарет, аби відволікти його, і повернувся до свого бараку, переповісти моїй тітці зміст нашої розмови, оминувши нецікаві подробиці про свій переляк, тремтіння, спітніння і так далі. На щастя, у таборі, де мало що могло пом’якшити лють Генерала, ми лишалися недовго. Незабаром по прибутті до Сан-Дієго я написав своєму колишньому професорові, Ейвері Райту Гаммеру, шукаючи його допомоги в тому, щоб залишити табір. Вони з Клодом були сусідами в гуртожитку під час навчання, і саме йому Клод розповів про багатонадійного в’єтнамського студента, якому потрібна стипендія для навчання в Америці. Професор Гаммер не лише знайшов мені стипендію, він став найважливішим моїм учителем після Клода та Мана. Саме професор керував моїм вивченням Америки і навіть погодився вийти зі своєї сфери, щоб керувати моєю дипломною роботою – «Міф та символ у літературі Ґрема Ґріна». Тепер цей добрий чоловік знову взявся до роботи на моє прохання, погодився стати моїм спонсором і, до середини літа, влаштував мене на посаду клерка на кафедрі сходознавства. Він навіть зібрав для мене гроші серед моїх колишніх викладачів – широкий жест, який дуже мене зворушив. Як я написав тітці, цієї суми мені вистачило на автобусний квиток до Лос-Анджелеса, кілька ночей у мотелі, внесок за квартиру біля Чайнатауну та старий «форд» шістдесят четвертого року. Влаштувавшись на місці, я обійшов усі сусідні церкви у пошуках того, хто став би спонсором для Бона, адже релігійні та доброчинні організації довели свою прихильність до біженців. Знайшов Предвічну Церкву Пророків, що, попри разючу назву, пропонувала свої духовні блага зі скромної вітрини біля обшарпаної автомайстерні та порожнього бетонного майданчика, на якому збиралися героїнові фанатики. Трохи переконливості та скромний грошовий внесок, і округлий преподобний Рамон, чи Р-р-р-р-амон, як він сам себе називав, погодився стати спонсором і номінальним роботодавцем Бона. До вересня, саме до початку навчального року, ми з Боном возз’єднались у шляхетній бідності нашої квартири. Тоді я пішов до ломбарду в діловій частині міста і купив останні необхідні для життя речі – радіо та телевізор.
Щодо Генерала