– Погляньте на цього героя!
Ми подивилися вліво і побачили єдину атаку, від якої не могли захиститися, – розлючена літня громадянка, якої не можна було ані побити, ані обійти.
– Де мій чоловік? – кричала вона, боса, тримаючи другий капець у руках. – Чому ви тут, а він – ні? Чи ж ви не маєте захищати нашу країну навіть ціною свого життя, як він?
Вона ляснула Генерала по підборіддю капцем, і з-за її спини, з іншого боку, позаду нас прийшли жінки, молоді й старі, міцні й слабкі, зі своїми туфлями, капцями, парасольками, ціпками, панамками й конічними капелюхами.
– Де мій син?
– Де мій батько?
– Де мій брат?
Генерал присідав й вимахував руками над головою, поки ці фурії били його, чіплялись за його форму та його тіло. Мені теж дісталося кілька ударів від летючого взуття, кілька разів я перехоплював ціпки й парасольки, що летіли мені в голову. Жінки насідали на мене, щоб дістатися до Генерала, який під їхнім натиском упав на коліна. Навряд чи їх можна звинувачувати за цей гнів, адже наш хвалений прем’єр-міністр за день до того виступав на радіо, закликаючи всіх солдатів та громадян битись до останнього. Марно було казати їм, що цей прем’єр, до того ж маршал авіації, якого можна було порівняти з президентом хіба в продажності та марнославстві, сам полетів з країни на гелікоптері майже одразу після трансляції своєї героїчної промови. Не допомогли б і пояснення, що саме цей генерал стояв на чолі не солдатів, а таємної поліції – навряд чи це зробило б його милішим для цивільних. У будь-якому разі жінки нічого не слухали, лише верещали й лаялись. Я проклав собі шлях поміж жінками, що стояли між мною та Генералом, прикрив його своїм тілом, беручи на себе численні удари та плювки, аж доки не звільнив його.
– Біжіть! – гукнув я Генералові просто на вухо й штовхнув його у потрібному напрямку.
Якусь мить ми втікали так, наче рятували свої життя, однак принаймні інші в наметовому містечку нас не чіпали, обмежилися презирливими поглядами й вигуками:
– Ні на що не здатні!
– Злодюги!
– Боягузи!
– Покидьки!
Тоді як я звик до цих важких ударів навісної долі, для Генерала це було щось нове. Коли ми зрештою зупинилися біля наших бараків, на його обличчі застиг жах. Скуйовджений, зірки з коміра відірвані, рукави порвані, половини ґудзиків не було, з подряпин на щоці та шиї виступала кров.
– Я не можу увійти туди таким, – прошепотів він.
– Зачекайте в ду́ші, сер, – відповів я. – Я знайду вам новий одяг.
В офіцерів у бараку я забрав запасну сорочку й штани, пояснив синці