Симпатик. В’єт Тан Нґуєн. Читать онлайн. Newlib. NEWLIB.NET

Автор: В’єт Тан Нґуєн
Издательство: Книжный Клуб «Клуб Семейного Досуга»
Серия:
Жанр произведения: Зарубежная образовательная литература
Год издания: 2015
isbn: 978-617-12-3468-0,978-617-12-3465-9,978-617-12-3178-8
Скачать книгу
стежці між наметами мені ставало все незручніше, адже всі погляди цивільних були спрямовані на нас і ніхто так і не порушив тиші. Ми пройшли ледве зі сто метрів углиб наметів, коли стався перший напад – вишуканий, мініатюрний капець прилетів з нашого флангу просто Генералові у скроню. Він завмер. Я завмер. Звідкись прохрипів голос старої жінки:

      – Погляньте на цього героя!

      Ми подивилися вліво і побачили єдину атаку, від якої не могли захиститися, – розлючена літня громадянка, якої не можна було ані побити, ані обійти.

      – Де мій чоловік? – кричала вона, боса, тримаючи другий капець у руках. – Чому ви тут, а він – ні? Чи ж ви не маєте захищати нашу країну навіть ціною свого життя, як він?

      Вона ляснула Генерала по підборіддю капцем, і з-за її спини, з іншого боку, позаду нас прийшли жінки, молоді й старі, міцні й слабкі, зі своїми туфлями, капцями, парасольками, ціпками, панамками й конічними капелюхами.

      – Де мій син?

      – Де мій батько?

      – Де мій брат?

      Генерал присідав й вимахував руками над головою, поки ці фурії били його, чіплялись за його форму та його тіло. Мені теж дісталося кілька ударів від летючого взуття, кілька разів я перехоплював ціпки й парасольки, що летіли мені в голову. Жінки насідали на мене, щоб дістатися до Генерала, який під їхнім натиском упав на коліна. Навряд чи їх можна звинувачувати за цей гнів, адже наш хвалений прем’єр-міністр за день до того виступав на радіо, закликаючи всіх солдатів та громадян битись до останнього. Марно було казати їм, що цей прем’єр, до того ж маршал авіації, якого можна було порівняти з президентом хіба в продажності та марнославстві, сам полетів з країни на гелікоптері майже одразу після трансляції своєї героїчної промови. Не допомогли б і пояснення, що саме цей генерал стояв на чолі не солдатів, а таємної поліції – навряд чи це зробило б його милішим для цивільних. У будь-якому разі жінки нічого не слухали, лише верещали й лаялись. Я проклав собі шлях поміж жінками, що стояли між мною та Генералом, прикрив його своїм тілом, беручи на себе численні удари та плювки, аж доки не звільнив його.

      – Біжіть! – гукнув я Генералові просто на вухо й штовхнув його у потрібному напрямку.

      Якусь мить ми втікали так, наче рятували свої життя, однак принаймні інші в наметовому містечку нас не чіпали, обмежилися презирливими поглядами й вигуками:

      – Ні на що не здатні!

      – Злодюги!

      – Боягузи!

      – Покидьки!

      Тоді як я звик до цих важких ударів навісної долі, для Генерала це було щось нове. Коли ми зрештою зупинилися біля наших бараків, на його обличчі застиг жах. Скуйовджений, зірки з коміра відірвані, рукави порвані, половини ґудзиків не було, з подряпин на щоці та шиї виступала кров.

      – Я не можу увійти туди таким, – прошепотів він.

      – Зачекайте в ду́ші, сер, – відповів я. – Я знайду вам новий одяг.

      В офіцерів у бараку я забрав запасну сорочку й штани, пояснив синці