Симпатик. В’єт Тан Нґуєн

солдатам, що колись радили нам, коханцям, що колись спали з нами, церквам, що могли змилосердитися, навіть найдальшим знайомим, сподіваючись на спонсорство. Деякі поїхали самі, деякі – з родинами, деякі родини були розділені та роздроблені, декому вдалося лишитись у теплому кліматі заходу, що нагадував про дім, але більшість відіслали далеко до штатів, назви яких наші язики не здатні були вимовити: Алабама, Арканзас, Джорджія, Кентуккі, Міссурі, Монтана, Південна Кароліна і так далі. Про нашу нову географію ми говорили своєю версією англійської, з наголосом на кожному слові, так що Чикаго перетворився на Чик-а-го, Нью-Йорк звучав подібно до Ню-арка, Техас розбився на Тех-ас, Каліфорнія стала Ка-лі. Перш ніж залишити табір, ми обмінялися номерами телефонів і своїми новими адресами, знаючи, що нам знадобиться телеграф біженців, щоб дізнатись, у яких містах найкращі роботи, в яких штатах найнижчі податки, де найкраща допомога, де найменше расизму, де живе більшість тих, хто схожий на нас і їсть подібну їжу.

      Якби нам дозволили лишитися разом, писав я тітці, ми могли б створити самодостатню колонію поважних розмірів, прищ на заду американської політики, – з готовими політиками, полісменами, солдатами, з нашими власними банкірами, продавцями й інженерами, з лікарями, юристами та бухгалтерами, з кухарями, прибиральниками і покоївками, з власниками фабрик, механіками і клерками, зі злодіями, повіями та вбивцями, з письменниками, співаками та акторами, з геніями, вчителями та божевільними, зі священиками, монашками та монахами, з буддистами, католиками і прихильниками каодай,[31] з людьми з Півночі, Центру та Півдня, з людьми талановитими, посередніми та дурними, з патріотами, зрадниками та нейтралістами, з чесними, корумпованими та байдужими, – якої цілком вистачило б, щоб обрати власного представника в Конгресі й мати голос у нашій Америці – Маленький Сайгон, так само розкішний, розпусний й розбитий, як і оригінал; і саме тому нам не дозволили лишитися разом, саме тому бюрократичним указом нас розсіяли по всіх широтах і довготах нашого нового світу. Хоч би де ми опинилися, ми знаходили один одного, і наші дрібні клани збирались у підвалах, у церквах, на задніх дворах у вихідні, на пляжах, куди ми приносили пакунки з нашою власною їжею й напоями, замість купувати з лотків за більші гроші. Ми як могли намагалися воскресити в пам’яті головні страви нашої культури, однак, відколи ми залежали від китайських ринків, наша їжа набула неприйнятно китайського присмаку – ще один удар у грушу нашого приниження, що лишив нам кисло-солодкий присмак ненадійних спогадів, достатньо точний, щоб пробудити минуле, і достатньо зрадливий, щоб нагадати, що воно пішло навіки, що його нема, разом з гідним різноманіттям, ніжністю та складністю нашого універсального рибного соусу. О, рибний соус! Як ми скучили за ним, люба тітонько, без нього ніщо не смакує, як слід, і як же нам хочеться на острів Фукуок, де діжки до країв наповнені найтоншим букетом чавлених анчоусів! Іноземці переважно обмовляли