Я стояв рачки, коли Бон підхопив мене під лікоть і потягнув, однією рукою мене, другою – Лінь. Вона, своєю чергою, несла Дука, обхопивши його груди рукою, Дук рюмсав. На летовище падав метеоритний дощ з ракет та артилерійських набоїв, апокаліптичне світлове шоу, в сяйві якого евакуанти бігли до бетонного прихистку, спотикаючись і падаючи, забувши про свої валізи. Два вцілілих двигуни ревли й гуркотіли, збивали з ніг малих дітей, хитаючи дорослих. Ті, хто встиг добігти до відбійника, скиглили, тримаючи голови якомога нижче. Коли щось просвистіло наді мною – може, уламок, може, куля, – я впав на землю й почав повзти. Бон з Лінь зробили так само. Її обличчя було напружене, однак рішуче. Поки ми дісталися вільного місця за відбійником, екіпаж вимкнув двигуни. Коли цей гамір вщух, стало чутно, що хтось у нас стріляє. Кули свистіли над головою, відбивалися від бетону – вони пристрілювалися по вогнищу від літака.
– Це наші, – промовив Бон; він підтягнув коліна до грудей, однією рукою обійняв Дука, що зіщулився між ним та Лінь. – Вони злі. Хочуть вибратися звідси.
– Ні, – відповів я. – Це ПВА,[21] вони захопили периметр.
Хоча мені подумалося, що цілком можливо, що це справді наші люди так випускають пару. Тоді спалахнули баки з паливом літака, і полум’я освітило чималу ділянку летовища. Коли я відвернувся від вогню, то побачив, що поряд зі мною, мало не втиснувши обличчя мені в спину, сидить помічник помічника міністра, звичайнісінький держслужбовець, і в його очах чихуахуа, наче на неоновій вивісці кінотеатру, читається конкретна думка. Так само, як агентка комуністів і лейтенант біля воріт, він був би радий бачити мене мертвим.
Я заслуговував на його ненависть. Зрештою, в результаті несподіваного візиту до нього додому, за адресою, яку мені надав майор з поганою репутацією, я позбавив його чималої суми.
– У мене справді є візи, – сказав помічник помічника, поки ми сиділи в його вітальні. – Ми з деякими колегами даємо до них доступ з огляду на справедливість. Хіба ж справедливо, що можливість втекти є лише в найпривілейованіших чи тих, кому найбільше пощастило?
Я видав якісь звуки, що символізували спочуття.
– Якби справедливість існувала, – вів він далі, – поїхали б усі, кому це потрібно. Звісно ж, так не вийде. Але таких, як я, це ставить у доволі скрутне становище. Чому я маю судити, хто поїде, а хто ні? Зрештою, я хіба що шановний секретар. Що б ви, капітане, робили на моєму місці?
– Я розумію вашу скруту, сер, – мені в ямочках на щоках боліло від нещирої посмішки і не