– Був квартирмейстером, – відповів я. – Нудна робота. Стежити за запасами та харчами, дбати про те, щоб у солдатів була форма та взуття.
– То ви нікого не вбивали?
– Ніколи.
І це справді так, навіть тоді як решта інтерв’ю була суцільною брехнею. Кампус коледжу – погане місце для розкриття мого досвіду. Спершу я був офіцером піхоти в армії Республіки В’єтнам, де почав служити Генералові, коли він був ще полковником. Тоді, коли він очолив Національну поліцію, що потребувала військової дисципліни, я перейшов туди разом з ним. Участь у бою, тим більше робота на Особливу Службу, – делікатна тема у більшості кампусів, навіть тепер. Цей теж не оминула антивоєнна лихоманка, яка, немов релігійне відродження, осявала студентське життя в часи мого навчання. У більшості кампусів, зокрема моєму, «хо-хо-хо» відібрали в Санта Клауса, натомість це був початок популярного скандування: «Го-Го-Го Ші Мін, з Фронтом[27] переможе він!» Я заздрив студентам у їхній оголеній політичній пристрасті, адже сам мусив приховувати свою і грати роль доброго громадянина Республіки В’єтнам. Однак, коли я повернувся до кампусу, там уже заправляла інша порода студентів, вони не так цікавилися політикою чи світом узагалі, як попереднє покоління. Їхні ніжні очі вже не бачили щодня всі ті історії та картини жорстокості й терору, за які вони могли відчувати відповідальність, бо ж були громадянами демократії, що знищувала іншу країну, аби врятувати її. Ще важливіше те, що вони більше не ризикували життям під час призову. В результаті цього кампус повернув собі свою мирну й тиху природу, оптимістичний настрій, іноді затьмарюваний хіба що весняною зливою, що гуркотіла за вікном мого кабінету. До мішанини моїх обов’язків, за які мені платили мінімальну зарплату, входило: відповідати на телефонні дзвінки, набирати професорські рукописи, підшивати документи і приносити книжки, а також допомагати секретарці, міз Софії Морі, що носила окуляри в роговій оправі зі стразами. Усі ці завдання, цілком підхожі для студента, для мене були схожі на смерть від тисячі порізів папером. Усе ускладнювалося ще й тим, що міз Морі, схоже, я не подобався.
– Приємно знати, що ви нікого не вбивали, – сказала вона невдовзі після нашої зустрічі.
Її погляди були цілком очевидні – на ланцюжку для ключів висів символ миру. Не вперше мені захотілося сказати, що я – один з них, прибічник лівих, революціонер, який бореться за мир, рівність, демократію, свободу та незалежність – за всі ці шляхетні речі, заради яких помирали мої люди і заради яких ховаюсь я.
– Але якби ви когось вбили, – вела вона далі, – ви б нікому про це не сказали, правда ж?
– А ви, міз Морі?
– Не знаю.
Вона розвернула стільця від мене порухом своїх жіночних стегон. Мій невеликий стіл був запхнутий