– Вони кличуть нас шльондрами, – сказала вона. – А Сайгон – містом-шльондрою, чи не так? Серденько, я бачу тут зв’язок.
– До того ж, – мовила Тіті, – навіть якщо нас і не кинуть за ґрати, ми не зможемо працювати. У комуністичній країні не можна ані купити щось, ані продати, так? Принаймні не для заробітку. А я, дорогенький, нікому не дам куштувати це манго задарма, комунізм там чи ні.
Усі троє загукали й заплескали, непристойні, наче російські моряки на березі, але ж на теорії мінової вартості вони розумілися добряче. Справді, що станеться з такими дівчатами, коли революція переможе? Зізнаюсь, я про це якось не думав.
Завдяки їхній життєвій силі час минав швидко, наче ті С-130, що проносилися над нашими головами, однак навіть ми з дівчатами почали втомлюватися, коли години минали, а нас усе не викликали. Морпіх з мегафоном щось булькотів, наче жертва раку горла з механічною гортанню, тоді група виснажених біженців підбирала свої жалюгідні речі і, спотикаючись, поспішала до автобусів, що везли їх на летовище. Минула десята година, тоді одинадцята. Я лежав, але не міг спати, хоч і був у тому, що солдати зі звичною дотепністю називали «готелем тисячі зірок». Треба було лише подивитися вгору, на цілу галактику, щоб згадати, як мені пощастило. Я сів навпочіпки й випалив чергову сигарету разом з Боном. Тоді знову ліг і знову не міг заснути від спеки. Опівночі я пройшов через натовп і зазирнув до вбиралень. То була погана ідея. Вбиральні були розраховані на нормальний потік з кількох десятків офісних працівників і військових тилового ешелону, а не на гарячі відходи тисяч евакуантів. Біля басейну краще не стало. Усі роки свого існування басейн був зоною, призначеною лише для американців, з пропусками для білих з інших країн та індонезійців, іранців, угорців і поляків з Міжнародного комітету контролю та нагляду. Нашою країною керували абревіатури, і МККН інакше розшифровували як «Моєму контролеві кінець настав», бо ж завданням комітету був нагляд за перемир’ям між Північчю та Півднем після стратегічного перебазування американських військ. То було вкрай вдале перемир’я, адже за останні два роки загинуло лише сто п’ятдесят тисяч солдатів, на додачу до відповідної кількості цивільних. Ви тільки уявіть, скільки померло б без миру! Можливо, так евакуйовані проявили свою зневагу до того, що басейн був закритий для місцевих жителів, але ймовірніше, що вони просто були у відчаї, коли перетворили його на пісуар. Я приєднався до рядів тих, хто дзюрчав на краю басейну, тоді повернувся на корти. Бон та Лінь дрімали, спершись підборіддям на долоні, лише Дук спав на колінах у матері. Я присів, я ліг, я випалив сигарету, і так далі, аж коли, десь о четвертій