У кожному з нас живе глибоке, вроджене, майже невимовне, пристрасне бажання знайти свій голос у житті. Експоненціальний, революційний розвиток Інтернету – це один із найпотужніших сучасних проявів цієї істини. Інтернет, мабуть, є ідеальним символом нового світу, економіки ери інформації/інтелектуального працівника і значних змін. У своїй книжці «Маніфест шляху» (Cluetrain Manifesto), яка вийшла 1999 року, Лок, Левін Сірлз і Вайнберґер описують це явище так:
Усі ми заново відшукуємо свої голоси. Вчимося розмовляти одне з одним. …Подумки і вголос сьогодні точиться розмова, якої п’ять років тому взагалі ніхто не провадив і на яку не дуже зважали з початком промислової революції. Тепер, завдяки Всесвітній мережі, що охопила планету, ця розмова настільки розрослася, стала настільки багатогранною, що намагання з’ясувати, про що вона, видаються марними. Тут ідеться про мільярд років приховування надій, страхів і мрій, закодованих у подвійних спіралях ДНК, про спалахи колективного дежавю нашого на диво незбагненного виду. Щось давнє, стихійне, священне, щось дуже-дуже дивне проривається каналами зв’язку і кабелями ХХІ століття.
…У цій розмові мільйони різних ниток, але на початку і наприкінці кожної з них перебуває людина…
Палка пристрасть до Всесвітньої мережі свідчить про таку величезну тугу, що її можна витлумачити лише духовною потребою. Ця туга за спілкуванням свідчить про те, що в нашому житті чогось бракує. А бракує нам звуку людського голосу. Духовна привабливість Усесвітньої павутини в тому, що вона обіцяє нам повернення голосу.
Замість того аби описувати голос, дозвольте мені проілюструвати це поняття історією одного чоловіка. Познайомившись із Мухаммадом Юнусом, засновником Grameen Bank – унікальної організації, створеної з єдиною метою надавати мікрокредити найбіднішим мешканцям Бангладеш, – я запитав його, коли і як саме він знайшов своє бачення. Він відповів, що спочатку в нього не було жодного бачення. Він просто помітив, що є потреба, спробував задовольнити її, і бачення виникло. Бачення світу, позбавленого бідності, у Мухаммада Юнуса виникло завдяки одному випадку на вулиці Бангладеш. Даючи інтерв’ю для моєї колонки про лідерство[3] в New York Times Syndicate, він поділився зі мною своєю історією:
Усе почалося двадцять п’ять років тому. Я викладав економіку в університеті Бангладеш. У країні панував страшенний голод. Я почувався жахливо. З ентузіазмом новоспеченого доктора наук, що повернувся зі США, я викладав вишукані економічні теорії студентам. Але, вийшовши з аудиторії, бачив довкола себе висохлі скелети людей, які чекали власної смерті.
Я відчував, що те, чого мене вчили, і те, що я викладав, було вигадками, які не мають жодної ваги для людського життя. Тому я спробував з’ясувати, як живуть люди в селі неподалік університетського містечка. Я хотів довідатися, чи можу я щось зробити, аби врятувати від смерті хоча б одну людину. Я припинив споглядати світ з висоти пташиного лету, дивлячись на усе згори, з недосяжних небес. Я спробував глипнути на все поглядом хробака, намагаючись