– Софіє Ірино, я раджу вам їхати негайно. Зараз полудень, тож ми з вами побачимося о другій.
– Я б охоче поплавала, – обізвалася моя мати.
– Завжди добре бажати більше розваг, пані Папастерґіадіс.
– Якби ж я могла, – зітхнула Роуз.
– Могла б що? – нахилившись, Ґомес приклав стетоскоп їй до грудей.
– Якби ж я тільки могла плавати й засмагати на сонці.
– А, як би то було чудово.
І знову я гадки не мала, що про нього думати. Незрозумілий у нього тон. Ледь насмішкуватий і ледь товариський водночас. Змішаний якийсь. Дотягнувшись до руки Роуз, я потисла її. Хотіла попрощатися з нею, та Ґомес зараз цілком зосереджено слухав їй серце. Тому я натомість поцілувала її в маківку.
Мати мовила: «Ой!» – заплющилась і відхилила голову назад, як в агонії, – чи, може, в екстазі. Важко сказати.
На той час, поки я доїхала до спустошеного пляжу навпроти бетонної фабрики, сонце вже пекло немилосердно. Я попростувала до маленької кав’ярні біля рядочка бензинових каністр і замовила в люб’язного офіціанта джин з тоніком. Показавши на море, він застеріг мене від плавання, бо зранку трьох людей сильно вжалили медузи. Він бачив, як опіки в них на руках почервоніли, а потім стали пурпуровими. Скривившись, він заплющився, потім помахав головою, ніби відганяючи від себе океан та всіх медуз, що в нім живуть. Бензинові каністри скидалися на дивовижні рослини, що ростуть з піску.
На обрії показалося велике вантажне судно. На ньому майорів грецький прапор. Я відвела погляд натомість на іржаву дитячу гойдалку, яку забили молотком у грубий пісок. Сидіння зробили з уживаної автогуми, воно повільно гойдалося, ніби щойно з нього зіскочила якась дитина-привид. Вантажні крани на заводі для опріснення води врізалися в небо. Високі хвилясті насипи зелено-сірого порошкоподібного цементу лежали на складі праворуч від пляжу, де здіймалися розбита готельна недобудова та багатоквартирка, ніби їх хтось повбивав.
Я зиркнула на телефон. Побачила стару есемеску від Дена, який працює зі мною в «Кофі Хаусі». Хотів знати, де я поклала фломастер, яким ми пишемо ціну на сендвічах та випічці. Ден з Денвера писав мені в Іспанію, щоб спитати про фломастер? Сьорбаючи з великої склянки джин з тоніком, я кивнула офіціанту на знак подяки і дивувалася, чи справді поклала фломастер не на видноті.
Я розстебнула сукню так, щоб сонце дісталося моїх плечей. Опік від медузи вже загоївся, але час від часу всередині щось сіпалося. Не найгірший у світі біль. Певним чином, це було полегшенням.
Ще одне, свіжіше повідомлення від Дена. Він знайшов фломастер. Виявляється, поки я в Іспанії, він ночує в моїй кімнатчині на горішньому поверсі «Кофі Хауса», бо його орендодавець минулого тижня підвищив орендну плату. Фломастер був у моєму ліжку. Без ковпачка. Тому ковдра та простирадла зараз замащені чорним чорнилом. Власне, він назвав це чорнильною геморагією.
Не треба, щоб він і надалі так писав:
«Гірко-солодкий Софіїн