– Сестра Сонечко – моя донька, – мовив він. – Її звати Хулієта Ґомес. Прошу, звіть її, як вам заманеться. Сьогодні в неї день народження.
Вперше Хулієта Ґомес усміхнулася. Своїми сліпучо-білосніжними зубами.
– Мені сьогодні тридцять три. Моє дитинство офіційно скінчилося. Прошу, кличте мене Хулієта.
Ґомес поглянув на доньку очима, що вигравали різними відтінками блакитного.
– Ви дізнаєтеся, що в Іспанії великий рівень безробіття, – мовив, – наразі близько 29,6 %. Тому я тішуся, що моя донька здобула добру медичну освіту в Барселоні і є найбільш шанованим фізіотерапевтом в Іспанії. А отже, я можу собі дозволити трішки побути нечистим на руку, скориставшись посадою, щоб знайти їй роботу в моєму мармуровому палаці.
Розкривши свої смугасті обійми, він немов по-королівськи огортав собою звивисті стіни та квітучі кактуси, нову-новісіньку машину «швидкої», рецепціоністку та всіх медсестер і кількох лікарів-чоловіків, які, на відміну від Ґомеса, носили сині уніформові сорочки та новісінькі кросівки.
– Цей мармур добули із землі Кобдару. За кольором він скидається на бліду шкіру моєї покійної дружини. Так, я звів свою клініку, вшановуючи матір своєї доньки. Навесні нас зачаровують хмари метеликів, які злітаються до мого склепіння. Вони завжди піднімають дух стражденним. До речі, Роуз, може, ви захочете відвідати статую Непорочної Діви Розарія. Її витесали з найчистішого гірського мармуру в місті Макаель.
– Я атеїстка, пане Ґомес, – суворо відповіла Роуз. – І я не вірю, що жінки, котрі народжують, є непорочними.
– Але ж, Роуз, її витесано з крихкого мармуру кольору материнського молока. Біло-жовтуватого. То, може, скульптор просто виявляв свою пошану до годування немовляти. Цікаво, чи називає єдине дитя непорочної матері її на ім’я?
– Не має значення, – мовила Роуз. – Хай там як, а все це брехні. І, до речі, Ісус називав свою матір «жінка». На івриті це «мадам».
Раптом з’явилася рецепціоністка й почала дуже швидко щось розповідати Ґомесу іспанською. Вона тримала на руках товсту білу кішку, потім поставила її на мармурову підлогу коло начищених Ґомесових чорних черевиків. Коли кішка почала кружляти навколо його ніг, чоловік присів і простягнув руку.
– Ходо – моя щира любов, – мовив чоловік. – Кішка потерлася мордою об його розкриту долоню. – Вона дуже лагідна. Мені прикро, що мишей у нас немає, тож їй цілими днями нічого робити, окрім як мене любити.
Роуз почала чхати. Чхнувши вчетверте, вона ляснула себе по оку рукою:
– У мене алергія на котів.
Ґомес засунув мізинця кішці до рота.
– Ясна мають бути твердими та рожевими, тож із цим у Ходо все добре. Але в неї випнуте черево, боюся, що це може бути хвороба нирок.
Він опустив руку в кишеню й, добувши антимікробний спрей, побризкав руки, а Хулієта тим часом спитала, чи дати Роуз краплі від