У неї німецький акцент.
Я принижено опускаю очі додолу і, дивлячись униз, помічаю, що на жінці з білявою косою – чорні чоловічі черевики, які я помітила в сусідній кабінці. Чорні шкіряні черевики із золотою пряжкою збоку. Не знаю, що й сказати. Я зашарілася й у грудях знову все затремтіло від паніки. Офіціант, здійнявши руки, карбованим кроком вийшов із вбиральні, залишивши жінок самих.
Ми стоїмо мовчки, і я почала мити руки, лише щоб було що робити, але не збагну, як закрутити кран. Вона затискає його долонею, і вода припиняє текти. Підвівши голову й глянувши в люстерко, помічаю, що вона кутиком своїх зелених очей дивиться на мене. Вона майже мого віку. У неї густі брови, майже чорні. І золотаве пряме волосся.
– Це чоловічі черевики для танців, – каже. – Я знайшла їх у вінтажній крамниці там, на пагорбі. Я там працюю.
Я, зануривши мокрі руки у волосся, скуйовджую його. Кучері починають закручуватися, а вона просто стоїть, спокійно й упевнено.
– Я влітку шию для крамниці. А вони віддали мені ці черевики. – Вона потягнула за кінчик своєї шовкової коси. – Я бачила тебе з мамою неподалік.
Чоловік на селищному майдані кричить у гучномовець з вантажівки. Певно, він у кепському гуморі, бо б’є рукою у клаксон.
– Так, моя мати лікується в місцевій клініці, – я говорю, наче невдаха. Чомусь мені важливо, щоб у неї склалося добре враження, але я не надто переконлива. У мене досі калатає серце й уся сорочка заляпана водою. Вона висока й струнка. Два срібні круглі браслети оперізують її засмаглі зап’ястки.
– Ми з моїм хлопцем маємо тут будиночок. Приїздимо майже щоліта. У мене сьогодні в крамниці купа роботи з ремонту одягу. А потім ми поїдемо в Роданкілар вечеряти. Я люблю водити авто вночі, коли прохолодно.
У неї саме таке життя, про яке я мрію. Її руки досі пестять косу.
– Ти повезеш маму подивитися визначні пам’ятки?
Я розповідаю, що треба забрати авто, яке винайняла для нас клініка, але я не вмію водити, а в Роуз хворі ноги.
– А чому ти не водиш?
– Я завалила іспити чотири рази.
– Так не буває.
– І з теорії водіння теж.
Вона скривила губу й почала пильно роздивлятися моє волосся очима з довгими віями.
– Вмієш їздити верхи?
– Ні.
– Я їжджу з трьох років.
Безперечно, більше мені нічим було зарадити.
– Даруй, що переплутала, – мовила я.
Я вийшла з убиральні хутко, як могла, хоч і не бігла.
Куди мені йти? Нікуди. Цей страх, зображений на плакатах в іпотечній компанії моєї матері, ми всі мали. Вони мають рацію. Я вийшла з «Кафе Плайя», удаючи, що хочу придбати кавун.
Я не викидаю шкірку, складаючи її для курей, які досі, навдивовижу, несуть яйця у таку спеку. Це кури пані Баделло, чоловік якої загинув у громадянській війні, воюючи на боці фашистів генерала Франко. Кавуни продає не чоловік, а жінка.
Сидячи на водійському місці, вона сигналить у клаксон своєю