– То ми все чи не все розуміємо щодо кухарів, зброї та Капітанів? Бо якщо ні, доведеться ще трішки пояснити.
– Ми розуміємо! – уривчасто видихнув шеф-кухар. – Ми розуміємо! Ми розуміємо! Ми…
– Добре. А то мені й так довелося багато чого пояснювати сьогодні. – Він потрусив Джека за карк. – Так, хлопче? – Він трусонув його знову, і Джек абсолютно щиро заволав. – Добре… Гадаю, це все, що він може сказати. Хлопець дурбило, як і його мати.
Капітан обвів темним блискучим поглядом кухню.
– Хорошого вам дня, леді. Най благословить вас королева.
– І вас, добрий сер, – спромоглася вимовити найстарша з куховарок, присівши в недоладному, позбавленому грації реверансі. Інші вчинили так само.
Капітан потягнув Джека через кухню. Хлопчик дуже боляче вдарився стегном об мийку та знову закричав. Потекла гаряча вода. Димучі краплі билися об дошки та з шипінням витікали крізь них. «Ті жінки тримають у цьому руки, – подумав Джек. – Як же вони витримують?» А тоді капітан, який зараз практично тягнув малого на собі, проштовхнув Джека крізь іще одну штору з мішковини у передпокій, розташований за нею.
– Фу! – тихо промовив капітан. – Мені це не подобається, зовсім, тут дуже смердить.
Ліворуч, праворуч, знову праворуч. Джек почав розуміти, що вони рухалися до зовнішніх стін павільйону, а ще він мордувався питанням, як одне й те саме місце може бути зсередини набагато більшим, ніж здається ззовні. Тоді капітан проштовхнув його крізь дверцята, й вони знову опинилися на денному світлі; пообіднє сяйво було таким яскравим після мінливого мороку павільйону, що Джеку довелося негайно заплющити очі від сильного болю.
Капітан не вагався. Бруд хляпав і пирскав під ногами. Пахло сіном, конями та лайном. Джек знову розплющив очі та помітив, що вони перетинають ділянку, яка може бути моріжком, кошарою для худоби чи просто оборою. Він побачив коридор між двома завісами, по інший бік якого квоктали курчата. Худорлявий чоловік, убраний лише в брудний кілт і плетені сандалії, скидав сіно в прочинений хлів, орудуючи вилами з дерев’яними зубцями. У хліві стояв коник, не більший за шетлендського поні[66], і понуро позирав на них. Вони вже проминули хлів, коли мозок Джека зрештою прийняв те, що бачили його очі: у коня було дві голови.
– Гей, – мовив він. – Можна я знову зазирну в той хлів? Той…
– Нема часу.
– Але ж у коня було…
– Нема часу, кажу. – Він підвищив голос і заволав: – Якщо я ще раз побачу, що ти байдикуєш, а не виконуєш роботу, – тобі перепаде вдвічі більше!
– Такого не буде! – крикнув Джек (по правді, йому здавалося, що ця сцена вже не актуальна). – Присягаюся, це не повториться! Я ж казав тобі, що буду хорошим!
Просто перед ними, у стіні з дерев’яних брусів, із яких навіть не обдерли кору, забовваніла дерев’яна