І раптом Джек збагнув, чому цей чоловік здавався йому знайомим. Того дня, коли хлопчика мало не викрали, чи ж не він був типом у білому костюмі?
Джек подумав, що, напевно, то був він.
Капітан стиснув руку в кулак, підніс її до лоба й нахилився вперед. На мить завагавшись, Джек зробив те саме.
– Мій син Льюїс, – сухо промовив капітан. Скосивши очі вліво, Джек побачив, що той досі стояв схилившись. Тож він також стояв схилившись, і серце його калатало.
– Дякую, капітане. Дякую, Льюїсе. Най буде з вами благословення королеви.
Коли Озмонд доторкнувся до Джека руків’ям батога, той ледь не закричав. Так і стояв, знову випроставшись, і намагався потамувати крик.
Зараз Озмонд був лише за два кроки від Джека й дивився на нього своїм скаженим меланхолійним поглядом. Він був убраний у шкіряну куртку із чимось схожим на діамантові запонки. Його сорочка була екстравагантно гофрована. Ланцюжковий браслет на правому зап’ястку хвальковито подзенькував (по тому, як Озмонд тримав руків’я батога, Джек здогадався, що його ведуча рука – ліва). Довге волосся він зав’язував на потилиці широкою стрічкою, певно, з білого атласу. Він пахтів двома ароматами. Верхня нота – це те, що його матір називала «парфумами всіх чоловіків», тобто лосьйон після гоління, одеколон тощо. Від Озмонда пахло задушливо й порошнисто. Цей запах нагадав Джекові про старі чорно-білі британські фільми, де якогось горопаху тягали на допити до Старого Бейлі[68]. Судді й адвокати в таких фільмах завжди носили перуки, і Джек подумав, що скриньки, у яких ці перуки зберігалися, мали б пахнути так, як Озмонд, – сухо й запилюжено-солодко, як найстаріший у світі пончик, присипаний цукровою пудрою. А під ним ховався живіший, але ще бридкіший запах: здавалося, Озмонд випромінював його. То був запах поту, що нашаровувався на бруд, запах чоловіка, який мився дуже рідко, якщо взагалі коли-небудь виконував цю дію.
Так. Він був однією з тих істот, що намагалися викрасти його тоді.
Живіт Джека забуркотів і стиснувся.
– Не знав, що в тебе є син, капітане Фаррен, – сказав Озмонд. Хоч він і звертався до капітана, але не відводив очей від Джека. «Льюїс, – думав хлопчик. – Я Льюїс. Тільки б не забути…»
– Волів би і я не знати про це, – відповів капітан, зиркаючи на Джека зі злістю й огидою. – Я зробив йому честь, привівши до великого павільйону, а він тікає, як псяка. Упіймав його, коли він грався в…
– Так, так, – сказав Озмонд, удавано посміхаючись. «Він не вірить жодному слову, – нажахано подумав Джек і відчув, як його свідомість незграбно ступає крок у напрямку паніки. – Жодному слову!» – Хлопці погані. Усі хлопці погані. Це аксіома.
Він легенько торкнувся до Джекового зап’ястка пужалном батога. Нерви хлопчика напружилися до краю, і він скрикнув… і миттєво спалахнув від сорому.
Озмонд загиготів.
– Погані, о так, це аксіома, усі хлопчики погані. Я