– Обіцяю бути хорошим, – закричав Джек.
Вони пройшли до іншого, вужчого коридору. Всередині палац зовсім не скидався на павільйон – Джек бачив це. Лабіринт переходів і маленьких кімнаток, що пахли димом і жиром.
– Обіцяє він! – проревів капітан.
– Так, обіцяю! Чесно!
Перед ними (тепер вони простували новим коридором) група гарно вбраних людей, що або стояли попід стінами, або лежали на диванах, повернули голови в бік їхнього галасливого дуету. Котрийсь чоловік, що розважався роздаванням різноманітних указівок жінкам, які несли складені стоси простирадл, підозріло глянув на Джека та капітана.
– А я обіцяю вибити з тебе всю гидь! – голосно гаркнув капітан.
Кілька вельмож засміялися. Вони носили підбиті хутром крислаті капелюхи. А на ногах у них красувалися оксамитові чоботи. У чоловіків були жадібні, егоїстичні обличчя. Той, що говорив зі служницями і якому тут усі, здається, підкорялися, був високим і худим, як скелет. Він повернув напружене амбітне обличчя услід хлопчику й вартовому, коли ті пройшли повз.
– Будь ласка, не треба! – кричав Джек. – Будь ласка!
– Кожне «будь ласка» – це ще один удар батогом, – гаркнув капітан, і чоловіки знову зареготали. Худий вичавив із себе посмішку – холодну, як лезо ножа – і повернувся до служниць.
Капітан заштовхав хлопчика в порожню кімнату, у якій було багато запилюжених меблів, і лише тоді відпустив Джекову руку, яка вже почала боліти.
– То були його люди, – прошепотів він. – Яким стане життя, коли… – Він похитав головою, наче на мить забув про свій поспіх. – «Книга Доброго Господаря» каже, що лагідні успадкують землю, але в того люду лагідності не набереться і на чайну ложку. Вони здатні тільки брати. Вони хочуть багатств, хочуть… – Він підвів очі, не маючи чи то змоги, чи то бажання сказати, чого ще хотіли ті люди. Тоді капітан знову поглянув на хлопчика. – Ми мусимо поквапитись. У цьому палаці достатньо таємниць, про які не відомо його посіпакам. – Він кивнув убік, показуючи на збляклу дерев’яну стіну.
Джек пішов слідом і все зрозумів, коли капітан натиснув на дві пласкі головки цвяхів з краю дошки. Панель на стіні хитнулася всередину, відчиняючи чорний прохід – вузький, як поставлена вертикально труна.
– Ти зможеш лише на мить побачити її, але, здається, більше тобі й не треба. Та й усе одно, це єдине, що в нас є.
Хлопчик підкорився тихому наказу та ковзнув у прохід.
– Просто йди прямо, поки я не скажу зупинитися, – прошепотів капітан. Коли він затулив панель, Джек став повільно рухатися крізь абсолютну пітьму. Коридор вигинався навсібіч, іноді підсвічуючись маленьким сяйвом, що лилося крізь шпарину таємних дверей чи крізь вікно над головою хлопчика. Джек швидко перестав орієнтуватися в просторі та сліпо слухався тихих указівок компаньйона. Іноді він відчував смачний аромат смаженого м’яса, а іноді – сильний сморід каналізації.
– Зупинися, – врешті сказав