Талісман. Стівен Кінг

у весільній сукні, яку одягала у фільмі «Буча на автоперегонах» студії РКО[63] 1953 року. Її обличчя все чіткіше й чіткіше проступало в Джековій свідомості, наче бездоганна вощана статуя, а ще Джек запримітив крихітні золоті сережки у формі хрестиків, які сам дарував їй два роки тому на Різдво. А тоді обличчя перемінилося. Підборіддя стало круглішим, ніс – прямішим і аристократичнішим. Волосся на тон посвітлішало та якось аж потовщало. Тепер у тій труні він бачив Лауру Делосіан – та сама труна втратила свої нечіткі обриси в похоронній залі: скидалося на те, що її витесали в грубій розпуці зі старої колоди – наче труна вікінгів, якщо в них узагалі щось таке було. Було легше уявити, що цю домовину поставлять на ноші з просякнутих олією колод і підпалять смолоскипом, аніж що її опустять в мовчазну землю. То була Лаура Делосіан, королева Територій, та в цьому мареві, що набуло ясного видіння, королева була вбрана в мамину весільну сукню з «Бучі на автоперегонах» та її золоті сережки-хрестики, які дядько Томмі допоміг йому вибрати в «Шарпсі» у Беверлі-Гіллз. І раптом сльози полилися з його очей гарячою, палючою повінню – не фальшиві сльози, а справжні, і не лише за своєю матір’ю, а за обома цими втраченими жінками. Вони вмирали у різних всесвітах, та їх єднала невидима струна, яка могла зотліти, але розірватися – ніколи, принаймні, доки вони обидві не пішли у засвіти.

      Крізь сльози він бачив велетня в білому вбранні, що кинувся через кімнату до них. Він носив червону бандану замість пухнастого ковпака шеф-кухаря, але, на думку Джека, призначення цих головних уборів було однакове – представити власника як кухонного боса. А ще він розмахував тризубою дерев’яною виделкою загрозливого вигляду.

      – Геть ЗВІТСИ! – заверещав на них шеф, і голос, що лунав з велетенських, наче діжка, грудей, був абсурдно писклявим – це голос гнучкого гея, що висловлює своє «фе» продавцеві взуття. От тільки у виделці нічого абсурдного не було; вона мала смертельно небезпечний вигляд.

      Жінки розліталися від нього, як сполохані пташки. Найнижчий пиріг упав з таці у жінки, що несла її, і вона пронизливо, відчайдушно закричала, коли він розкришився на долівці. Полуничний джем розхляпався й потік, червоний, наче яскрава та свіжа артеріальна кров.

      – ЗАБИР-РАЙТЕСЯ З МОЄЇ КУХНІ, ФИ, БЕФЗІ! ЦЕ ФАМ НЕ НАФПР-РОСТЕЦЬ! ЦЕ ФАМ НЕ БІГОВА ДОРІЖКА! ЦЕ МОЯ КУХНЯ, І ЯКЩО ФИ НЕ ПАМ’ЯТАЄТЕ ПРО ЦЕ, ТО ЗАРАДИ БОГА ТЕСЛІ Я ФИРІЖУ ЦЕ НА ФАШИХ ДУПАХ!

      Він ткнув у них виделкою, відвернувши голову й примруживши очі настільки, що від них лишилися тільки щілинки – так, наче, попри грубі слова, думка про потоки гарячої крові була для нього надто gauche[64]. Капітан опустив руку, якою тримав Джека за карк, і виставив її вперед – мало не ледаче, як здалося Джекові. Уже за мить шеф лежав на підлозі, усі його шість із половиною фута. Виделка для м’яса валялася в калюжі полуничного соусу та шматках білої сирої здоби. Шеф качався туди-сюди, стискаючи зламане праве зап’ястя і волаючи високим, писклявим голосом. Те, що він волав, звучало досить-таки трагічно: він