– Мені треба мати як мінімум десять відсотків од суми, – заявив Лебей. Рибка вже тріпотіла над водою і от-от мала втрапити в сітку. – Як дасте десять відсотків, то я її ще якусь добу для вас потримаю.
– Деннісе, – попросив Арні. – Можеш позичити дев’ять баксів до завтра?
У моєму власному гаманці лежало дванадцять, і податися з ними мені особливо не було куди. Коли день у день розсипаєш пісок, розрівнюєш його й копаєш траншеї для підземних водостоків, це творить дива в підготовці до футбольних тренувань, але розваг у мене взагалі ніяких не було. Останнім часом я навіть не пробивав браму тілесної фортеці моєї подружки з групи підтримки так, як вона звикла. Я був багатий, але одинокий.
– А підійди сюди, подивимося, – сказав я.
Лебей спохмурнів. Але він розумів, що хоч-не-хоч, а все залежить від того, докладу я свої гроші чи ні. Його пухнате сиве солосся розвівалося на вітерці. Руку він усе ще ревниво тримав на даху «плімута».
Ми з Арні підійшли до моєї тачки, «дастера» 1975 року, який я припаркував біля бордюру. Я обійняв Арні за плечі. І чомусь згадав, як ми вдвох сиділи в його кімнаті одного дощового осіннього дня, коли нам було по шість рочків, не більше. На старезному чорно-білому телику блимали мультики, а ми розмальовували картинки старими олівцями з пом’ятої бляшанки з-під кави. Той спогад навіяв на мене смуток і водночас трохи налякав. Знаєте, бувають у мене дні, коли здається, що шість років – це оптимальний вік, і саме тому в реальному часі він триває приблизно 7,2 секунди, не більше.
– Деннісе, у тебе є гроші? Я завтра вдень тобі поверну.
– Ага, є, – відповів я. – Але, заради Бога, Арні, подумай, що ти робиш. Те старе пердло повністю втратило працездатність. Йому не потрібні ці бабки, а ти – не доброчинна установа.
– Я не доганяю. Про що ти говориш?
– Він тебе намахує. Просто так, щоб порозважатися. Та якби він відтарабанив ту тачку до Дарнелла, йому б і п’ятдесяти баксів за неї не дали. Це шматок гівна.
– Ні. Ні, це неправда, – якби не поганюча шкіра, мій друг Арні мав би абсолютно пересічний вигляд. Але Бог дарує кожній людині принаймні одну гарну рису, так я собі думаю. В Арні то були очі. За скельцями окулярів, які звичайно їх затемнювали, ті очі були прегарного сірого відтінку, дуже розумні, кольору хмар у несонячну осінню днину. Під їхнім пронизливим і намацувальним поглядом, коли він по-справжньому чимось цікавився,