– Скільки ви за неї хочете? – знову спитав Арні.
О, він дочекатися не міг, коли ж його нарешті заріжуть.
Лебей підняв погляд у небо, неначе роздумував, чи скоро задощить. А коли знову подивився на Арні, то обдарував його широчезною приязною посмішкою до вух, яка аж занадто нагадувала мені ту, попередню, від самовдоволеного гівнюка.
– Та я оце просив три сотні, – відказав він. – Але ти мені до душі припав, хороший хлопчина. Як для тебе, то двісті пійсят.
– Господи Ісусе, – тільки й промовив я.
Але він добре розумів, хто його жертва, і достеменно знав, як забити між нами клин. Як казав мій дідуньо, цей не вчора з вантажівки з сіном навернувся.
– Добро, – грубо відрізав Лебей. – Не хоч – як хоч. У мене там серіал о пів на п’яту скоро починається. «На порозі ночі». Стараюся не пропускати. Почесали язиками, хлоп’ята, і харе. Бувайте здорові.
Арні зиркнув на мене з таким болем і злістю, що я мимоволі відступив на крок назад. А він наздогнав старого й узяв його за лікоть. Вони стали розмовляти. Усього я не чув, але бачив більш ніж достатньо. Старий комизився через уражену гордість. Арні щиро й від душі перепрошував. Старий лише сподівався, що Арні розуміє – він не може дивитися на те, як ображають машинку, що була йому вірною й безпечною супутницею аж до золотого віку. Арні погодився. Мало-помалу старий дозволив, щоб його привели назад. І знову я відчув, що в ньому таїться щось свідомо лихе й страшне… ніби листопадовий вітер, якби він був живою істотою і міг думати. Описати це якось влучніше я не зможу.
– Хай-но тільки він ще хоч слово бевкне, я умиваю руки, – пригрозив Лебей, тицьнувши в мене зашкарублим мозолястим великим пальцем.
– Не бевкне, не бевкне, – похапцем запевнив Арні. – Триста, ви сказали?
– Та, по-мойму, це я і…
– Початкова ціна була двісті п’ятдесят, – голосно заявив я.
В очах Арні спалахнув переляк – він боявся, що старий знову розвернеться й піде, однак Лебей більше ризикувати не збирався. Тепер, коли практично витяг рибку зі ставка.
– То й хай буде двісті пійсят, – погодився Лебей, але знову зиркнув у мій бік, і я побачив, що ми з ним порозумілися – йому не подобався я, а мені не подобався він.
На мій превеликий подив і жах, Арні витяг гаманця й заходився шукати в ньому купюри. Між нами трьома повисла мовчанка. Лебей спостерігав. Я відвів погляд і дивився на мале хлопчисько, яке намагалося вбитися на своєму блювотно-зеленого кольору скейтборді. Десь гавкав собака. Повз нас, хихочучи, пройшли дві дівчини, на вигляд восьми- чи дев’ятикласниці; вони притискали до набубнявілих грудей бібліотечні книжки. У мене лишалася тільки одна надія безболісно витягти Арні з цієї халепи – той день був передзарплатним. Якби минуло трохи часу, хоча б двадцять чотири години, ця дика лихоманка могла