– Сумніваюся, що дуже старався, – відрубала Реджина. З таким самим успіхом вона могла підійти до мене й просичати: «Не компостуй мені мізки, Деннісе, я знаю, що ти його спільник». На її вилицях палахкотів рум’янець, а з очей летіли іскри. Вона намагалася зробити так, щоб я знову відчув себе восьмирічним хлоп’ям, і досить-таки непогано в неї це виходило. Але я дав їй бій.
– Знаєте, якби ви дослухали до кінця, то зрозуміли б, що нема тут чого на стіну дертися. Він купив її за двісті п’ятдесят доларів, і…
– Двісті п’ятдесят доларів! – перебив Майкл. – Яку машину можна купити за двісті п’ятдесят доларів? – Його випадіння в осад (якщо то було воно, а не просто шок від того, що його синочок-тишко раптом подав голос і запротестував) скінчилося. До його свідомості пробилася ціна машини. І він подивився на сина з неприкритим презирством, від якого мене трохи занудило. Я сподіваюся, що колись у мене будуть свої діти, і якщо будуть, то дуже хочеться вірити, що такого виразу обличчя в моєму репертуарі не буде.
Подумки я все повторював собі, що треба зберігати спокій, це не моє діло й не моя сварка, нема чого тут на стіну дертися… але пиріг, який я з’їв, стояв у мене посеред шлунка великим липким клубком, а шкіра пашіла жаром. Змалечку Каннінґеми були моєю другою сім’єю, і всі болючі тілесні симптоми сімейної сварки я зараз відчував нутром.
– Коли ремонтуєш стару машину, можна багато про них дізнатися, – сказав я. І раптом самому здалося, ніби я – прибацана пародія на Лебея. – Над нею треба буде добряче потрудитися, перш ніж її допустять до громадських доріг. – («Якщо взагалі допустять», – подумав я.) – Дивіться на це, як… як на хобі…
– Я дивлюся на це, як на божевілля, – сказала Реджина.
І тут мені захотілося просто забратися звідти. Мабуть, якби емоційні вібрації в кімнаті не були такими важкими, я б роздивився в цьому всьому щось кумедне. Незрозуміло як, але я опинився в становищі захисника машини Арні, тоді як від початку вважав ту потвору незугарною.
– Як скажете, – пробурмотів я. – Тільки мене в це не вплутуйте. Я їду додому.
– Добре, – відрубала Реджина.
– Ну все, – безбарвним голосом промовив Арні. І встав. – Я валю звідси нахрін.
Реджина охнула, а Майкл закліпав, наче йому ляпаса дали.
– Що ти сказав? – вичавила з себе Реджина. – Що ти…
– Я не розумію, що вас так стурбувало, – сказав їм Арні зловісним добре контрольованим голосом, – але я не збираюся сидіти тут і вислуховувати вашу маячню. Ви хотіли, щоб я записався на курси підготовки до коледжу. Я записався, – він перевів погляд на матір. – Ви хотіли, щоб я ходив на шаховий гурток, а не грав у шкільній групі – окей, я туди ходжу. Я сімнадцять років зумів прожити так, щоб не осоромити вас перед вашим бридж-клубом і не сісти в тюрму.
Широко розкритими очима вони витріщалися на