– Доброго дня.
Вікторія кивнула і несміливо простягнула руку з маленьким браслетом. Батько колись розповідав, що Х-переходи дуже дорога технологія, але замислитися про це довелося тільки тепер.
– Пані Вікторія Роса, запрошення на Едер, центральний офіс ТераТехСайнс, – підтвердив інформацію молодий чоловік.
Вікторія знову кивнула, а він щось набирав на своєму пульті і крадькома роздивлявся дівчину. Стало трохи ніяково, бо ж за три роки вона звикла до форми, а сукні лишилися в минулому.
– Прошу зачекайте, ваш «перехід» буде готовий за півгодини.
Він вказав на закуток зі столиками.
– Дякую. – Вікторія взяла валізку і пішла туди.
Людей тут було багато, та один столик був для спеціальних гостей. Вікторія всілася у м’яке крісло і діставши свою стареньку «книжечку» вирішила роздивитися її краще.
– Ну от, мої любі і дорогоцінні члени команди, – радісно почав Дейлін, звертаючись до підлеглих, – зараз настає час веселитися. Ми прибули в об’єднання Адаран, і той, хто першим надасть капітану Рудгеру Зеналу прохання про відпустку, отримає від мене особисто премію. А хто встигне у першій п’ятидесятці, ті отримають відпустку на тридцять діб. Бувайте, весело погуляти.
Командор встав з крісла. Руд скоса глянув на нього.
– Знову я залишаюся.
– Подавай прохання, я повернуся та вирішу чи відпускати тебе звідси.
Посміхнувся командор.
– Я тебе ненавиджу.
І Руд узявся до роботи, приймати прохання, які посипалися одразу ж після останнього слова Дейліна. Офіцери, що знаходилися на містку віддали честь командору, і махнувши їм рукою Дейлін вийшов. Та тільки-но двері у коридор відчинилися, як його розкішна парадна форма з сріблястими ґудзиками і відзнаками була облита гарячим солодким чаєм.
– Ой, – дівчина прикрила рота долонею приховуючи сміх.
Командор зашипів, та не від болю (а груди таки пекло).
– Кем, я теж радий тебе бачити.
– Вибач, – дівчина серветкою намагалася виправити скоєне, та от чомусь каяття в її очах зовсім не було, – я ненароком.
– Так, – Дейлін забрав серветку і пішов геть.
Парадна форма була поки що зіпсована. Тож не довго думаючи він натягнув білу майку і вийшов сподіваючись, що ніяка з його пасій більше не обіллє його нічим.
Біля шлюзу вже чекав Руд. Він стояв спершись на стіну, і з філософським поглядом неймовірно синіх очей роздивлявся протилежну.
– О, ерне, вітаю. Бачу ти вже готовий до сходження на планету. А не боїшся іти отак без відзнак? Ти ж тут чужий.
– Та я тебе прошу, навіть коли якісь расисти дадуть у зуби, повір, я зможу відповісти.
– Ну, як знаєш. Тільки, будь ласка, не приводь більше на облавок осіб жіночої статі. А то тут вже гарем бігає, і скоро вони змовляться і тебе таки порішать.
– Так, матусю, та я вже дорослий. Тож не переймайся, а краще потурбуйся, щоб люди мали усі умови на станції і