Крила Яструба. Д. Норгар

присутністю, не давав спати, та ще й змушував здригатися, коли верещав сигнал комунікатора. Вікторія відкрила очі і різко сіла. За вікном лише почало сіріти. Від важких роздумів в голові гуло. Вона не знала, що робити, до кого іти, тож поки вирішила мовчати.

      – Курсанте Роса, – обличчя секретарки Селіни у промені принесло полегшення. – Пані Селіна просить вас до себе. Завтра починаються іспити. Тому вона хоче переглянути вашу роботу.

      Вікторія скочила з ліжка.

      – Господи, а котра зараз година?

      – Десята.

      Вікторія тільки тепер зрозуміла, що свого будильника не почула, а за вікном не світанок, а просто захмарилося.

      – Так, вже біжу.

      Вона як могла швидко привела себе до ладу. Натягнула таку любиму форму, схопила диск з роботою і той, що хотіла викинути подалі, та й побігла униз.

      На подвір’ї виблискуючи відзнаками у чорних формах зібралися люди з Яструба. Вони вже поверталися на корабель. Декілька молодих офіцерів побачивши дівчину помахали їй. Та вона лише додала кроку. Ден якось за короткий час всилив їй у голову думку про те, що найманці – це погано.