– І тре’ буде їх, псяча їх мати, заново ставити, – пробурмотів мулярський челядник в убабляному вапном кілті, що стояв поруч.
– Заклинаю вас, люди добрі й набожні, – верещав жрець, – не вірте чарівникам, не звертайтеся до них ані за порадою, ані із проханням! Не дайте звабити себе ані видом їхнім чарівним, ані мовою гладкою, бо істинно скажу вам, що є ті чародії, наче гроби поваплені: зверху красиві, всередині ж гнилизни сповнені та кісток спорохнявілих!
– Бачили його, – сказала молода жіночка із кошиком, повним моркви. – Який балакучий. На магів гавкає, бо завидки його беруть, та й усе.
– Напевне, так, – погодився муляр. – У самого, гляньте, макітра, наче яйце, полисіла, а черево на коліна звисає. А чародії – вродливі, ані товстунів між ними, ані лисунів… А вже чародійки, ха – сама краса…
– Бо дияволу душу вони за красу ту продали! – крикнув низький мосьпан із шевським молотком за поясом.
– Дурню верзеш, чоботарю. Якби не добрі пані з Аретузи, ти б давно із торбою пішов! Їм дякуючи маєш що жерти!
Фабіо потягнув Цірі за рукав, вони знову занурилися у натовп, який поніс їх до центра плацу. Почули вони биття барабана й голосні крики, що закликали до тиші. Натовп вгамовуватися і не думав, але крикуну на дерев’яному підвищенні це аніскільки не заважало. Мав він міцний, тренований голос і вмів ним користуватися.
– Цим сповіщається, – загорлав, розгорнувши сувій пергаменту, – що Гуго Ансбах, за народженням половинчик, з-під права вийнятий, бо злочинним ельфам, які білками себе кличуть, у домі своєму дав нічліг і гостинну. Так само Юстін Інвар, коваль, за родом ґном, який безчесним отим наконечники для стріл кував. Сим бургграф на обох них слід оголошує[24] і наказує їх переслідувати. Хто схопить їх, тому нагорода: п’ятдесят крон готівкою. А якщо хто дасть їм страву чи переховування, то за спільника вини їхньої стане вважатися, і ту само кару йому, як і їм, відміряно буде. А якщо на хуторі чи у селі їх упіймано буде, увесь хутір чи село дадуть плату…
– Та хто ж би, – крикнув хтось із натовпу, – половинчика переховувати б став? По їхніх фермах нехай шукають, а як знайдуть, то усіх їх, нелюдів, до ями!
– На шибеницю, а не до ями!
Глашатай заходився читати подальші розпорядження бургграфа й міської ради, але Цірі втратила інтерес. Вона саме мала намір виборсатися з натовпу, коли раптом відчула руку на сідницях. Абсолютно невипадкову, нахабну й надзвичайно вмілу.
Тиснява, здавалося, робила неможливим поворот, але Цірі навчалася у Каер Морені, як рухатися у місцях, де важко рухатися. Крутнулася, викликавши трохи метушні. Молодий жрець, який стояв біля неї із оголеною головою, усміхнувся нахабною, завченою усмішкою. Ну й що, – говорила та усмішка, – що ти