– Трохи так, – визнав Фабіо, подумавши. – Звідти непросто піти… Але ні, це не так, як у в’язниці. Адептки – це ж молоді дівчата. Їх треба стерегти…
– Від чого?
– Ну… – хлопець затикнувся. – Ти ж знаєш…
– Не знаю.
– Гммм… Думаю… Ох, Цірі, їх же ніхто не тримає у школі насильно. Вони самі хочуть…
– Ну, напевне, – Цірі змовницьки усміхнулася. – Хочуть – і сидять у тій своїй в’язниці. Якби не хотіли, то не дали б себе там закрити. Ніякого дива, досить вчасно дати драла. Ще до того, як там опиняться, бо після може виявитися непросто…
– Як це? Утікати? А куди б вони мали…
– Вони, – перебила вона, – певне, не мали б куди. Бідолашні. Фабіо? Де місто… Гірундум?
Хлопець глянув на неї, упійманий зненацька.
– Гірундум – це не місто, – сказав. – Це велика ферма. Є там сади, городи, що постачають овочі й фрукти усім містам навколо. Також є там ставки, у яких вирощують коропів й іншу рибу…
– Як далеко звідси до Гірундума? Й куди? Покажи мені.
– А навіщо це тобі знати?
– Покажи мені, прошу.
– Бачиш ту дорогу, що веде на захід? Там, де ті вози? Власне тим шляхом і їдуть до Гірундуму. Якихось п’ятнадцять миль, увесь час лісами.
– П’ятнадцять миль, – повторила Цірі. – Недалеко, якби мати хорошого коня… Дякую тобі, Фабіо.
– За що ти мені дякуєш?
– Неважливо. А тепер веди мене на ринок. Ти обіцяв.
– Ходімо.
Такої штовханини й гаму, як на ринку Горс Велену, Цірі не бачила ще ніде. Галасливий рибний базар, через який вони недавно проходили, у порівнянні із ринком справляв враження тихого храму. Плац був по-справжньому гігантським, й усе ж здавалося, що вони, щонайбільше, зуміють тільки здаля подивитися на нього, бо щоб дістатися на територію ярмарки не можна було й мріяти. Втім Фабіо сміливо вдерся у збитий натовп, тягнучи її за руку. Цірі одразу запаморочилася голова.
Торговки дерлися, покупці дерлися ще голосніше, погублені в штовханині діти вили й лементували. Бидло ревіло, вівці бекали, птаство квоктало й кудкудакало. Ґномські ремісники завзято валили молотками у якусь бляху, а коли припиняли ваління, щоб напитися, починали гидко лаятися. Із кількох точок торговища чулися флейти, гуслі та цимбали, мабуть, давали там виставу ваганти та музики.[23] На додачу хтось невидимий у натовпі безустанно дув у мідяну сурму. І точно, музикою він не був.
Цірі відскочила з дороги свині, що, пронизливо кувікаючи, бігла підтюпцем, і наштовхнулася на клітки із курами. Коли її відштовхнули, наступила на щось, що було м’яким; м’яке занявчало. Вона відскочила, ледь розминувшись із копитами великого, смердючого, огидного бидла, що розштовхувало людей кудлатими боками.
– Що то було? – простогнала вона, вирівнюючись. – Фабіо?
– Верблюд. Не бійся.
– Я не боюся! Теж мені!
Роздивлялася із цікавістю.