– Як ви там, капітане Барбара?
– Я в порядку, сер. Але, з усією моєю повагою, зараз я просто Дейл Барбара. Єдине, над чим я тепер можу капітанствувати, це гриль та глибокі пательні в місцевому ресторані, до того ж у мене нема зараз настрою до теревенів. Я збентежений, сер, а оскільки бачу перед собою спини цілої зграї дрочил-морпіхів, котрі всіляко уникають того, щоб обернутися й подивитися мені прямо у вічі, я також ще й вельми обурений.
– Розумію. Проте й ви мусите дещо зрозуміти, поглянувши на це з мого боку. Якби ті вояки могли чимось зарадити або ж покласти край цій ситуації, ви бачили би їхні лиця, а не сраки. Вірите мені?
– Я чую вас, сер.
На відповідь це було мало схоже.
Джулія все ще знімала. Барбі відсунувся на край дороги. Звідси він розгледів поза фургонами великий намет і ще один, менший – напевне, там містилася їдальня, а також заповнену іншими машинами стоянку. Спецпідрозділи отаборилися тут, а ще більші табори, либонь, розташовані там, де з міста ведуть 119-те і 117-те шосе. Отже, це надовго. Серце йому занило.
– Та газетярка поряд? – спитав Кокс.
– Вона тут. Знімає. І ще, сер, повна відкритість: усе, що ви мені скажете, я переповім їй. Зараз я на цьому боці.
Джулія припинила своє заняття й послала Барбі посмішку.
– Зрозуміло, капітане.
– Сер, звертаючись до мене таким чином, ви не заробите собі ніяких очок.
– Гаразд, хай буде просто Барбі. Так краще?
– Так, сер.
– А щодо того, що саме та леді захоче опублікувати… заради добра мешканців вашого містечка, я сподіваюся, в неї вистачить почуття міри.
– Гадаю, саме так.
– А якщо вона надсилатиме свої знімки електронною поштою назовні – до якихось новинних служб чи, скажімо, у «Нью-Йорк Таймс» – з інтернетом у вас може трапитися те саме, що й з телефонними кабелями.
– Сер, це доволі гівняна гра…
– Рішення приймаються людьми вище мого рівня зарплатні. Я лише ретранслятор.
Барбі зітхнув.
– Я їй скажу.
– Що ви мені скажете? – запитала Джулія.
– Якщо ви намагатиметеся передати кудись ваші знімки, вони можуть ціле місто позбавити доступу до інтернету.
Джулія показала рукою жест, який у Барбі слабо асоціювався з симпатичними леді республіканських переконань. Він знову повернувся до телефонної розмови.
– Як багато ви мені розкажете?
– Все, що сам знаю, – відповів Кокс.
– Дякую, сер.
Хоча Барбі мав великі сумніви щодо щирості Кокса стосовно геть усіх питань. Армійці ніколи не розповідають усього, що знають. Чи, як їм здається, нібито знають.
– Ми називаємо цю річ Куполом, – сказав Кокс. – Але воно не Купол. У всякому разі, воно нам таким не здається. Ми вважаємо, що це така капсула, стінки якої точно збігаються з межами міста. Говорячи точно, я саме це маю на увазі.
– А вам відомо, наскільки ця річ висока?
– Схоже, що здіймається