Безрезультатно. Барбі підступив ближче. Він уже помітив темну горизонтальну смугу, що зависла в повітрі над дорогою, але поки що ігнорував її. Його більше цікавили люди, котрі охороняли бар’єр. Чи Купол. Шамвей розказала йому, що Кокс називав цю штуку Куполом.
– Якось дивно бачити розвідників з Корпусу морської піхоти вдома, у Штатах, – промовив він, підходячи ближче. – Усі спецоперації в Афганістані вже завершено, так треба розуміти?
Безрезультатно. Він підійшов ще ближче. Йому здавалося, гравій під його підошвами так голосно рипить, що аж луна йде.
– Я чув, у вашій бригаді надзвичайно багато кицьок. Уже легше. Якби тутешня ситуація виглядала насправді зле, сюди б напевно прислали рейнджерів[107].
– Дрочило, – пробурчав хтось із них.
Не вельми значний успіх, але Барбі повеселішав.
– Попустіться, хлопці, попустіться та давайте потеревенимо.
Знову безрезультатно. А він уже стояв ледь не впритул до бар’єра (чи Купола). Шкіра йому не взялася сиротами і волосся не стало сторч на потилиці, але він знав, що ця штука зовсім поруч. Він відчував її.
І навіть бачив: смуга висіла в повітрі. Йому не ясно було, якого кольору вона виявиться при денному світлі, хоча він і здогадувався, що червоного, кольору небезпеки. Намальовано її було аерозольною фарбою, і він міг закластися всім умістом свого банківського рахунку (наразі там лежало десь трохи більше п’яти тисяч доларів), що йде вона навкруг усього бар’єра.
«Як зашморг на мішку», – майнула думка.
Стиснувши кулак, він постукав зі свого боку по смузі, знову почувши той самий звук, ніби по склу. Один із вартових-морпіхів аж підскочив.
– Не думаю, що варто… – почала Джулія.
Барбі її проігнорував. Його це почало вже бісити. Злість, що весь день накопичувалася в глибині душі, отримала нарешті свій шанс. Він розумів, що не варто дрочити цих хлопців, вони усього лиш пішаки, але стриматися було несила.
– Йо, морпіхи! Виручайте братана.
– Кінчай, чувак.
Хоч той, хто це сказав, навіть не озирнувся, Барбі зрозумів, що саме він начальник цієї веселої ватаги. Знайома інтонація, він сам такою колись користувався. Неодноразово.
– Ми маємо наказ, тож краще ти нас виручи. В іншому місці, в інший час я радо пригостив би тебе пивом або надрав сраку. Але не тут і не цієї ночі. Що на це скажеш?
– Скажу: гаразд, – відповів Барбі. – Проте, оскільки ми по різні боки спільної проблеми, мені від цього нерадісно. – Він обернувся до Джулії. – Де ваш телефон?
– Вам би і власний не завадив, – продемонструвала вона йому телефон. – За ними майбутнє.
– Я мав, – відповів Барбі. – Купив дешевку на розпродажу. Майже не користувався. Полишив у шухляді, коли намагався накивати п’ятами з цього містечка. Там він і зараз мусить лежати.
Вона вручила йому слухавку.
– Номер набирайте самі. Мені треба працювати. –