Розділ 5
Усе, що казав і робив Вілл Трент, діяло Майклу на нерви: від його «звісно», коли Майкл сказав, що сам поведе, до того, як він байдуже дивився у вікно, поки вони їхали Північною авеню в бік Домівки. Агент ДжБР нагадував йому заучок у старших класах школи, тих, які носили в нагрудних кишенях лінійки й сипали незрозумілими цитатами з «Монті Пайтона».[8] Майкл безліч разів дивився виступи «Монті Пайтона», але однаково не розумів, так само, як не доганяв таких чванькуватих розумників, як Трент. Недурно їх, таких, гамселили в школі. І недурно їх гамселили такі, як Майкл.
Майкл глибоко вдихнув і закашлявся – легені досі сердилися на ту сигарету. Він подумав про Тіма, про те, що його син не нормальна дитина, що через це з нього знущалися інші діти. У Тімовій школі була групка хуліганів, які завдавали хлопчику прикрощів – поцупили шапку, розчавили сендвіч за столом у їдальні. Учителі намагалися покласти цьому край, але вони ж не всюдисущі, та й узагалі дехто з них не надто радів з того, що особливий Тім навчався разом зі звичайними дітьми. Хтозна, можливо, Вілл Трент був Майкловою кармою в дії. Його перевіряли. Поводься чемно з цим придурком, і, можливо, з Тімом чинитимуть так само.
– О… – Трент витяг з кишені піджака диктофон. – У мене є запис дзвінка в службу порятунку.
І не встиг Майкл і слова промовити, як він натиснув на кнопку відтворення. З маленького гучномовця розлігся високий голос із металевими нотками: «Приїжджайте у будинок номер дев’ять у Домівці. Там жінку ґвалтують і б’ють, сильно».
Чекаючи, коли загориться зелене світло, Майкл побарабанив пальцями по керму.
– Прокрутіть іще раз.
Трент слухняно зробив те, про що його просили, і Майкл нашорошив вуха, намагаючись вловити якийсь фоновий шум, визначити тон і загальне звучання голосу. Щось було не так, але він не міг точно сказати, що саме.
– «Ґвалтують», – луною відгукнувся Майкл. – Не «вбивають».
– Не схоже, щоб ця жінка була налякана, – докинув Трент.
– Так, – погодився Майкл і натиснув на газ, бо саме загорілося зелене світло.
– Як на мене, – почав Трент, – то якби я був жінкою, злякався б, побачивши чи хоча б почувши, що на іншу жінку напали.
– А може, й ні, – заперечив на це Майкл. – Може, якби ви жили в Домівці, то вже достатньо набачилися б такого насильства.
– Ну то навіщо мені про це повідомляти? – І одразу ж Трент спробував відповісти на своє запитання. – Може, я знав цю жінку?
– Якби ви її знали, тоді у вашому голосі було б більше смутку. – Майкл показав на магнітофон. У жінки, яка дзвонила, був дуже спокійний голос, наче вона про погоду розповідала чи коментувала рахунок украй нудної гри.
– Наряд добирався туди довше, ніж півгодини. – Без особливого осуду в голосі Трент додав: – У Ґрейді найнижчий час реагування в усьому місті.
– Це знає кожен, хто дивиться новини.
– Чи живе в Домівці.
– Ми