– Бля! – Майкл викрутив кермо ліворуч, ледве уникнувши зіткнення з позашляховиком «Шевроле Блейзер», який нічого не порушував.
Трент ухопився за ручку над дверцятами, але він не був тупаком, щоб просити Майкла пригальмувати.
Майкл вирівняв кермо і знову рвучко крутонув ліворуч, щоб виїхати на об’їзну дорогу, де було менше транспорту, а отже – більше шансів приїхати додому раніше. Зчеплення забуксувало, але він натиснув на газ, і все запрацювало як слід. На панелі приладів блимала лампочка: стрілка давача температури двигуна вже була в червоному полі. Єдине, що потрібно було Майклу від цього шматка автомобільного лайна, – щоб довіз його додому. Це все, чого він потребував.
Він знову натиснув на мобільному кнопку повторного набору й слухав, як уп’ятдесяте дзвонить удома телефон. Мобільний Барбари теж озивався довгими гудками, а Джину в лікарні він знайти не зміг.
– А щоб йому! – крикнув Майкл і жбурнув телефон на панель приладів, розтрощивши його на шматки.
Щоб повідомити про неприємності, Ґрір подзвонив Тренту, наче Майкл був якимось слабаком-цивільним, а не заґартованим копом. Лейтенант сказав лише, що у Майкла вдома стався якийсь нещасливий випадок, щось із дитиною. Клята стандартна процедура – не казати всього по телефону, щоб жертва не злякалася і дорогою до місця пригоди не кинулася на машині з мосту в річку. Коли Майкл набрав Ґріра, щоб довідатися детальніше, той розмовляв з ним, як із дитиною. «Майкл, просто їдь додому. Усе буде добре».
– Велосипед, – мовив Трент, і Майкл останньої миті помітив велосипедиста, мало не збив його, різко виїжджаючи на сусідню смугу. Назустріч їхала вантажівка, і Майкл знову крутонув кермо, саме вчасно, щоб уникнути лобового зіткнення.
– Майже приїхали, – сказав Майкл, наче Трент у нього питав. – Чорт, – просичав він і вдарив долонею об кермо. Тім вічно цікавився забороненими речами. Він не знав, що цього робити не можна. А Барбара потроху старіла. Майже щодня вона почувалася втомленою і не мала сил скрізь за ним бігати.
Коли він повертав на свою вулицю, машину занесло на повороті. Перед його будинком стояли два патрульні автомобілі, один з них припаркували на під’їзній доріжці за машиною Барбари. По тротуару перед будинком Синтії та Філа походжали поліцейські в уніформах. Коли Майкл побачив Барбару, яка сиділа на ґанку, обхопивши голову руками, його серце зупинилося.
Якось він вибрався з машини. Побіг до неї, відчуваючи, як приливає до горла жовч, і насилу стримуючи нудоту.
– Де Тім? – спитав він. Барбара відповіла не одразу, і він повторив своє запитання, зриваючись на крик: – Де мій син?!
– У школі! – прокричала вона у відповідь, наче він був божевільний.
Він ухопив її за зап’ястя і силоміць поставив на ноги. В очах у неї стояли сльози.
– Легше, – тихо промовив Трент.
В одному-єдиному слові вчувалося попередження.
Майкл подивився на