На кухні для працівників управління вони розжилися по паперовому стаканчику горезвісної місцевої кави з кавоварки з фільтром.
У кабінеті Хагена Харрі вмостився напроти столу начальника – на стільці, де йому неодноразово вже доводилося сидіти.
– Бачу, він досі у тебе. – Харрі кивнув на предмет на столі, що скидався на білий знак оклику. Людський палець. Харрі знав, що це був палець японського командувача часів Другої світової. Під час відступу командувач відрубав собі мізинця на очах у підлеглих, вибачаючись, що вони не мають змоги повернутися й забрати полеглих. Хаген полюбляв переповідати цю історію, пояснюючи керівникам середньої ланки, своїм підлеглим, що таке авторитет.
– А у тебе його досі немає, – відповів Хаген, киваючи на руку Харрі, що тримала каву, на якій бракувало середнього пальця.
Харрі кивнув і відсьорбнув кави. Кава була така, як і раніше. Розплавлений асфальт.
Харрі скривився.
– Мені потрібна команда з трьох чоловік.
Хаген повільно відпив кави й відставив стаканчик убік.
– І не більше?
– Ти завжди про це питаєш. Утім, знаєш, що я не люблю надто численної групи.
– Цього разу не заперечуватиму. Що менше людей, то менша можливість для Крипосу та міністерства винюхати, що ми взялися розслідувати подвійне вбивство.
– Потрійне, – уточнив Харрі й позіхнув.
– Ну добре, ми ж не знаємо напевне, чи була Маріт Ульсен…
– Жінка, сама, увечері, її силоміць відводять в інше місце, де позбавляють життя у незвичний спосіб. І це втретє у невеличкому Осло. Це потрійне вбивство. Повір мені. Але ти сам розумієш: незалежно від того, мало нас чи ні, що нам доведеться докласти чимало зусиль, аби наші стежки ніяк не перетнулися з Крипосом.
– Звісно, – відповів Хаген, – знаю. Тому ставлю умову: якщо ваше розслідування десь вигулькне, до нашого відділу воно не має жодного стосунку.
Харрі примружився. А Хаген вів далі:
– Певна річ, нам буде прикро, що деякі наші співробітники виявляться втягнутими у справу без дозволу керівництва відділом. І ти цю версію не спростовуватимеш.
Харрі утупився в Хагена. Їхні погляди зустрілися.
– Питання є?
– Є.
– Де відбувається витік інформації?
– Себто?
– Хто у Бельмана за інформатора?
Хаген знизав плечима:
– Гадаю, він не стежить за нами увесь час. А про те, як тебе дістати, він міг дізнатись з найрізноманітніших джерел.
– Знаю, що Магнус Скарре полюбляє теліпати язиком де треба й де не треба.
– Не питай мене більше ні про що, Харрі.
– О’кей. Де влаштуємо штаб-квартиру?
– Я гадаю… – Гуннар Хаген кивнув головою, ніби саме про це розмірковував. – Що ж до приміщення…
– Отже?
– Я вважаю, у нас тут забагато людей товчеться, тож треба шукати щось поза межами управління, але недалечко.
– Гаразд. То де?
Хаген визирнув у вікно. На сірі мури окружної в’язниці.
– Жартуєш? – усміхнувся Харрі.