Харрі здригнувся.
– Тобто можливістю хоч якось віддячити, розумієш? І я старався. Я виконував усе, про що вона просила. – Улав пильно поглянув на сина. – Усе, Харрі, майже все.
Харрі хитнув головою.
Батько вів далі. Про Сестреня й Харрі, про те, якою розумницею росла Сестреня. І яка у Харрі була неймовірна сила волі. Як він боявся темряви, але нікому не хотів у тому зізнаватися, тож коли вони з матір’ю часом підходили до його дверей, то чули, як він або плаче, або лається на невидимих почвар. Але зайти до кімнати й втішити його батьки не могли. Адже тоді б він розлютився й вимагав, щоб вони йшли геть.
– Ти, Харрі, завжди гадав, що боротися з почварами треба лише самотужки.
Улав Холе вкотре переповів історію про те, що син ні слова не промовив, аж допоки йому не виповнилося майже п’ять років. Але коли одного дня він забалакав, слова наче самохіть полилися з нього. Розлогі, серйозні, з дорослими висловами. Вони з матір’ю гадки не мали, де він їх навчився.
– Але Сестреня має рацію, – усміхнувся батько. – Ти знову здитинився. І вже майже зовсім не розмовляєш.
– М-м-м. Ти хочеш, щоб я говорив?
Батько захитав головою:
– Ти вже краще слухай. Але на сьогодні досить. Провідай мене якось іще.
Харрі, потиснувши ліву батькову руку своєю правицею, підвівся.
– Ти не проти, якщо я поживу в Уппсалі кілька днів?
– Удячний, що ти сам запропонував. Я не хотів обтяжувати тебе, але за помешканням потрібно наглядати.
Харрі вирішив не казати, що у його власному помешканні ось-ось відключать електрику.
Батько задзеленчав у дзвоник, зайшла усміхнена медсестра, звернулася до Улава на ім’я, безневинно кокетуючи з ним. Харрі зауважив, як батько понизив голос, пояснюючи, що Харрі треба взяти ключі від будинку у валізі, зауважив, як лежачий хворий старий намагається розпушити перед жінкою пір’я. І чомусь ці намагання не видавались жалюгідними, ніби саме так і має бути.
Замість прощання батько повторив:
– Усе, про що вона просила. – І прошепотів: – Окрім одного.
Поки медсестра вела Харрі до кімнати, де зберігали речі пацієнтів, вона сказала, що з ним бажає поговорити лікар. Знайшовши ключі у валізі, Харрі постукав у двері, які показала йому медсестра.
Лікар кивнув на стілець, пропонуючи сісти. А сам відхилився на спинку крісла, склавши долоні дашком.
– Добре, що ви повернулися додому. Ми шукали вас.
– Знаю.
– Рак поширився.
Харрі кивнув. Хтось колись казав, що розростання – це найперша ознака ракових клітин.
Лікар пильно, ніби вивчаючи його, подивився на Харрі, наче розмірковував, чи варто продовжувати.
– Гаразд, – мовив Харрі.
– Себто?
– Я готовий почути все.
– Нині ми вже зазвичай не кажемо, скільки лишилось нашому пацієнтові. Трапляються медичні помилки, та й загалом знати це дуже важко. Але за теперішніх обставин,