– Я знаю, що воно таке – бути під кайфом, – мовив Харрі. – Ви не чули бува, чи він комусь не заборгував грошей?
– Ні. – Її відповідь була короткою й рішучою. Такою короткою та рішучою, що Харрі вгадав, якою буде відповідь на наступне питання.
– Але ви, певно, могли б…
– Ні, – не дала доказати вона. – Не можу я випитувати. Ці люди нікому не цікаві, й я тут для того, щоб допомагати їм, а не переслідувати.
Харрі довго дивився на неї.
– Маєте рацію. Даруйте, більше не питатиму.
– Дякую.
– Тільке одненьке останнє питання.
– Гаразд.
– Чи ви… – У голові промайнуло: дарма це я, схибив. – Чи ви повірите, коли я скажу, що мені вони не байдужі?
– А чи варто?
– Я ж розслідую обставини смерті людини, котру всі вважають безперечним самогубцем і яка всім байдужа.
Вона мовчала.
– Смачна у вас кава. – Харрі підвівся.
– На здоров’я. Благослови вас Бог.
– Дякую, – відповів Харрі й, на свій подив, відчув, що у нього палають вуха.
Підійшовши до виходу, Харрі зупинився біля охоронця, озирнувся, але вона вже пішла. Охоронець у светрі з каптуром запропонував йому зелений пакунок з пайкою, але він, подякувавши, відмовився. Щільніше запнув пальто, вийшов на вулицю, де багряне призахідне сонце вже занурювалося у води Осло-фіорда, й попростував до Акера. Біля «Ейки», просто у заметі, стояв хлопець у драній надимнутій куртці, один рукав він підгорнув, з вени на передпліччі стирчав шприц. Він усміхався, дивлячись крізь Харрі та морозяну поволоку над Грьонланном.
Розділ 6
Понеділок, 14 грудня. Халворсен
Пернілла Голмен здавалася ще тендітнішою, сидячи у кріслі на Фреденборгвейєн і дивлячись на Харрі великими заплаканими очима. На колінах тримала обрамлену синову світлину.
– Тут він має дев’ять рочків, – мовила вона.
Харрі мимоволі ковтнув клубок у горлі. Почасти через те, що, дивлячись на усміхненого хлопчину в рятівному жилеті, нікому й на думку не спаде, що він скінчить своє життя у контейнері з кулею у скроні. Почасти тому, що знімок нагадував йому про Олега, котрий часом, забувшись, кликав його татом. Чи багато часу знадобиться йому, щоб називати батьком Матіаса Лунн-Хельгесена?
– Біргер, мій чоловік, зазвичай ходив шукати його, коли хлопець зникав на кілька днів, – вела далі Пернілла Голмен. – Хоча я просила його припинити шукати, не могла більше стерпіти присутності Пера.
– Чому? – швидко спитав Харрі. Решта зачекає.
Біргер Голмен поїхав у ритуальне бюро, розповіла вона, коли Харрі не попередивши подзвонив у двері.
Вона схлипнула:
– Чи ви колись мешкали в одній квартирі з наркоманом?
Харрі не відповів.
– Він крав усе, що втрапляло під руку. Ми мовчали. Себто Біргер мовчав, він з нас двох найбільш люблячий з батьків. – Вона скривила тремтячі губи, силкуючись посміхнутися. – Він завжди й у всьому був на боці Пера.