Коли би ми дяк частенько їсти давав.
Але часом два рази або раз,
І для того ми в серці на дяка ураз.
І так з лиха голова дуріє,
Хоч нерада душа, та говіє,
А через неповольнії пости
Посхли у мені жили і кості.
Правда, часом рад дяк щиро дати,
Тілько біда, же нізвідки взяти!
Бо з віршем з двадцять хат оббігну, мало що достану,
А, прийшовши до школи, ледве дяка в душі живого зостану,
Бо який такий біжить з губою, як з халявою, до горщати,
Аж на остатку ніщо і мені посьорбати.
І так вони у мене з горщаток деруть,
Власне, як пси стерво, і рвуть.
Але коли би Бог дав весни дочекати,
Мушу ся з тими поганцями пожегнати.
А коли ся буду з ними розлучати,
Буду вас, усіх парафіян, на бенкет прохати.
Христос воскрес, ба, правда, народився!
Не дивуйтеся, панове, що я помилився,
Бо часом чоловіку фрасунок голову сушить,
Розум заворочає, здоров'я мучить!
Спомнив-єм собі, яких-то бід школа приймує,
І хто в ній для науки нендзи коштує!
Бачите, моя чуприна, як круч, вгору встала?
Тьфу, пек, либонь на вітер, бодай пропала!
Ба чомусь ми ся і черево одуло —
Либонь тут празник у когось почуло!
Ой, смійтеся, як хочете, бо вам, виджу, сміх, —
А коли би котрий дав сірячину, хоч як міх!
А хоча й би котрий дав шеляжину
Ачей би собі припрятав хоч на злую сукманину!
Приходять свята альбо юж настали,
Принаймні би-сьте нам хоч по грошу дали!
Такий же бабам підчас шлють і пироги,
А до нашої школи, либонь, не знають дороги!
Ану-но, гди ся вам трафить з пирогами, і нас не забувайте,
А дороги до нашої школи добре ся питайте!
А іще вам щось хотів-єм оповісти до скутку
Тілько ви те майте у своїм розсудку!
Мав-єм шату дорогую, що-м її сім літ латав,
Як же-м прийшов до вашого міста, то-м її подрав.
І мав-єм штани, що-м їх півроку латав,
І так наш пан дяк прибрав та їх у мене украв!
Я, неборак, у штанах добрих хотів піти на вечорниці,
А наш пан дяк, приоздобившися у моїх штанах, пішов до молодиці.
І юж виджу, же межи вами тяжко ся зарятувати,
Хіба мушу в інші краї вандрувати!
Ось дивіться, панове, який на мені кожух!
Власне, як у спасів піст подраний лопух!
Надувся, як доробало, що в нім сидять квочки,
Власне, як в ямі із пір'ям бочки!
Егей, виправа, виправа, власне, як луб!
Тільки що не до строю краяно, власне, як чернечий кублук.
І от з лихом йому – як лізе докупи!
Власне, як руно козяче, коли вкинуть до ступи.
Але потреба би його полатати,
Коли би тільки єдвабу достати!
Бо шкода би його шити нитками, хіба купити валовини?
Офримарчив би-м його межи купцями, не бавивши і години,
І усіх би-м вам на могорич великий запросив;
Хоч би-м цілий лабець з нього пропив,
Не жалував би-м вас пошанувати,
І ведлуг приятельства