Як, Купідоне, свою здобич заносити звик.
Федора якось Федора, лиш глянувши, враз полюбила, —
Руської крові дівча: меж у коханні нема.
Довго не в силі була затаїти цей шал божевільний:
Як заховаєш любов – мучити стане сильніш.
Тож подалась до ворожки, старої бабусі, з дарами,
Швидко зійшлись на платні, й мовила слово таке:
«Мила бабусю, володарко Орка й Аверна сумного,
Хай же від чарів твоїх темний здригне Ахеронт!
Тільки скажи вже, куди той поганець утік од кохання,
Де він бариться тепер, в землях яких і краях?
Хоч би за морем блукав, безсердечний, зроби, я благаю,
Щоб повернувся сюди й вирвав од смерті мене.
Через моря хай негайно сюди припливе, через хвилі,
В серці його запали зараз до мене любов.
Вирви коханця мого, хоч як би преміцно тримали
Сили небес і землі й води далеких морів.
Зглянься, прошу, наді мною, бабусю миленька, бо гину,
Смерть на порозі чека, ти ж порятуєш мене!»
Тут одказала ворожка: «Дарунки подай-но бабусі,
Чари побачиш тоді й силу моїх заклинань.
Федір до тебе повернеться; навіть якщо його лютий
Тартар до себе забрав, мусить віддати назад.
Милого скоро повернуть тобі небеса добровільно
Й землі далекі, й глибінь темних, шумливих морів,
Тільки належить чекать терпеливо, аж поки Діана
Вирине з моря глибин срібним півколом ясним.
Саме тоді я візьму новий горщик і в ньому із просом
Зілля змішаю й, туди всипавши всяких отрут,
Викличу духів із пітьми, почавши із ними розмову;
Ти ж не зумієш почуть жодного слова від них.
Темінь сама заговорить і відповідь дасть необхідну,
Перед тобою пройдуть там дивовиди страшні,
З темних пекельних глибин донесеться жахливе гарчання,
В пітьмі відлунням дзвінким всюди розійдеться там.
Раптом розступляться надра, з них вийдуть гігантські потвори:
Тільки одна перейде, друга полізе услід,
Нашим очам тут покажуть вони небувалі страхіття,
Серце, Федоро, твоє хай не боїться цих див,
Розуму ти не втрачай і про Федора думай постійно,
І бережися, аби Бога в цю мить не згадать.
В духів шукаєш поради, тож Бога забути потрібно:
Небо із пеклом ніхто ще поєднати не зміг.
Чорт подає комусь поміч – то Бог залишає такого,
Бог лиш поможе йому – чорт утікає тоді.
Сядеш у пітьмі на землю і, ноги вперед простягнувши,
Тіло держи догори прямо, – це добре затям.
Одяг розстібнеш увесь, і тут же спаде він додолу,
Хай же на лоно твоє зсунеться все прикриття.
Просо і біб я тоді покладу на твою сорочину,
Де прикриває вона ніжну дівочість твою.
Просо тоді закипить, але полум'я ти не побачиш,
Хоч в твої фалди вкладу зілля та просо сире.
Все в цю хвилину почне в тім горшку закипать й шумувати,
Й просо само по собі стане тоді промовлять:
«Нас