– Ви, я бачу, якось відповідально до всього цього поставилися, а я, дурень, двері їм відчинив – гадав, свої ж, може, їм води потрібно або дорогу підказати. Якби не ти…
– Борис Андрійович, – значуще сказав тато Боря та простягнув руку, яку Льоня потиснув, квапливо підвівшись.
– Якби не ти, Андрійовичу, вони б і мене там поклали, напевно, поруч з Айкою. Я навіть із ланцюга спустити її не встиг – пішов і відчинив двері, довбойоб, руку хотів йому потиснути. – Тут він ухопив пляшку, налив собі ще й поставив було її назад на стіл – але підняв знову й наповнив ще одну склянку, яку посунув до тата Борі. Я помітила жадібний Маринин погляд і підштовхнула до Льоні наші з нею склянки – це був кокетливий, вечірковий жест, за який одразу стало соромно; мені спало на думку: усе, що коїться зараз, більше не крутиться навколо нас, жінок; на мить мені здалося, що ці дві склянки так і залишаться порожніми біля пляшки, але Льоня машинально наповнив і їх, хоч і не глянув на нас – він дивився на карабін, який стояв тут-таки, біля стіни, дулом догори, – повернувшись, тато Боря насамперед порався з ним, заряджаючи, і поставив так, щоб можна було схопити його швидко, просто простягнувши руку.
– Маєш на нього дозвіл? Ти як Натаніель Бампо[1], Андріїчу, з вікна його висунув, вони б просто так не поїхали нізащо…
Він говорив щось іще, а я думала: це ж треба, Льоня, з його м’ясистою потилицею і тупими жартами, виявляється, читав у дитинстві Фенімора Купера, грав у індіанців і, напевно, уявляв себе Слідопитом або Чингачгуком Великим Змієм. Я підняла на нього очі й почула, як він каже:
– Така дівчинка була, я її з розплідника взяв, для охорони, няню повз неї проводжати доводилося, гості узайве боялися сп’яну курити у двір вийти, Маринка постійно бурчала: «Завів крокодила», але собака розумна – знала, кого чіпати не можна, Даша їй навіть пальці до рота засовувала – і нічого. А вони її – на бігу, не дивлячись, як сміття.
Губи в нього раптом затремтіли. Я дивилася на нього й відчувала, як сльози, яких не було весь день, з учорашнього ранку, коли я побачила всіх їх на цьому ж дивані у вітальні (наші весільні черепашки в роті у пухкої Даші, Марина, ще гладко зачесана, із ранковим макіяжем, Льоня плеще рукою по дивану), раптом потекли в мене з очей – гаряче, сильно, струмками, але я не встигла навіть схлипнути, і ніхто не глянув у мій бік, бо ми всі почули, як біля наших воріт зупинилася автівка.
Наступна секунда була сповненою подіями так густо, що мала б, напевно, тривати вдесятеро довше. Я побачила Марину, яка обхопила маленьку Дашу руками і, пригнувшись, сіла з нею на підлогу; карабін, який щойно стояв біля стіни, мов декорація для постановної фотографії на мисливську тему, опинився в тата Борі в руках, а сам він немов злетів сходами на другий поверх, до вікна; Льоня на мить зник у кухні, а тоді з’явився на порозі, стискаючи в руці великий ніж – на світлі стало помітно,