Я прокинулася, розплющила очі й поглянула у вікно, намагаючись збагнути, котра година, – але за сірою листопадовою напівтемрявою за вікном годі було здогадатися, ранок зараз чи друга половина дня. Місце в ліжку поруч зі мною було порожнє, і якийсь час я лежала нерухомо, прислухаючись, – у будинку було тихо. Ніхто не розбудив мене, і я ще боролася зі спокусою заплющити очі й заснути знову, як часто робила останніми днями, але потім усе-таки змусила себе встати, накинути на плечі халат і спуститися донизу. Мені не здалося – будинок був порожнім. На кухні знову пахло батьковими цигарками, на столі серед залишків сніданку стояв ще теплий кавник; я налила собі кави й почала збирати зі столу тарілки. Цієї миті грюкнули вхідні двері й зайшов тато Боря.
– Здохла автівка, – сказав він якось переможно, немов радіючи з того, що мав рацію. – Доведеться залишити стареньку тут. Добре, що у вас обох позашляховики, була б у тебе якась дівчача цяцьковина на колесах, не знаю, що б ми робили.
– Доброго ранку, тату, – сказала я. – А де Сергій і Мишко?
– Ми не хотіли тебе будити, Аню. – Він підійшов ближче й поклав руку мені на плече. – Занадто змучений вигляд ти мала вночі. Ну ж бо, пий каву, у нас багато справ із тобою. Сергія з Мишком я послав на закупи – не хвилюйся, далі Звенигорода вони не поїдуть, та це й не потрібно. Список у нас великий, але не дуже різноманітний, усе можна придбати на околицях. Якщо пощастить і сусіди ваші ще не збагнули, що запасатися треба не вермутом та оливками без кісточок, то за кілька днів зберемо все, що потрібно, і можна буде вирушати.
– А куди ж ми поїдемо?
– Для початку головне – виїхати звідси. Занадто ви близько до міста, Аню, а для нас тепер що далі, то краще. Ми із Сергієм поговорили вранці, вирішили, що спершу повернемося до мене, в Льовіно, – усе-таки двісті кілометрів від Москви, людей небагато, від траси далеко, у нас там річка, ліс, мисливське господарство поруч; поїдемо туди, а далі побачимо.
За денного світла, у звичній затишній атмосфері нашої кухні – запах кави, неприбраний посуд на столі, хлібні крихти, Мишкова домашня помаранчева кофта з каптуром, перекинута через спинку стільця, – усе, про що йшлося вчора за цим столом, сьогодні здавалося нереальною фантазією. За вікном проїхала автівка. Я уявила темний маленький двокімнатний будиночок, у який ми навіщось мусимо переїхати з нашого продуманого зручного світу, але не мала сил сперечатися.
– Що я маю робити? – запитала. Певно, з виразу мого обличчя він здогадався, про що я думаю, і те, що я не заперечувала, утішило його.
– Нічого,