Вонгозеро. Епідемія. Яна Вагнер

Борею», хоча я так жодного разу й не змусила себе вимовити це – спершу взагалі уникаючи безпосередніх звертань, а потім, ще за рік або близько того, зупинившись на нейтральному «тато», – на «ти» я з ним так і не перейшла. Мені від початку було дуже легко з ним – легше, ніж у компанії друзів Сергія (які звикли бачити його з геть іншою жінкою) з їхніми підкресленими, ввічливими паузами, які вони робили щоразу, коли я говорила щось, так, немов їм потрібен був час, щоб згадати, хто я така. Я постійно ловила себе на спробах сподобатися їм – майже за будь-яку ціну, це була якась дитяча, дурна конкуренція з жінкою, перед якою я почувалася винуватою, за що себе й ненавиділа. Тато Боря гостював у нас нечасто – у них із Сергієм сталася якась складна історія в минулому, імовірно, ще в дитинстві Сергія, про яку вони ніколи не розповідали; мені завжди здавалося, що Сергій одночасно пишається батьком і соромиться його, вони рідко телефонували один одному, а бачилися ще рідше – його навіть не було на нашому весіллі. Я підозрювала, що це через брак пристойного костюма – доволі давно він, несподівано для всіх, облишив кар’єру університетського викладача, здав свою невелику московську квартирку й виїхав у село десь під Рязанню, де відтоді й мешкав майже безвилазно в старому одноповерховому будинку з пічкою та з туалетом на вулиці, потихеньку браконьєрив і, за словами Сергія, глибоко пиячив із місцевими мужиками, поміж яких завоював собі незаперечний авторитет.

      Він стояв посеред освітленої тепер вітальні, мружачись від раптового світла, – на ньому була стара мисливська куртка Сергія, а на ногах чомусь зворушливі сірі валянки без калош, навколо яких на теплій підлозі вже починала утворюватися калюжка. Сергій смикнувся було йому назустріч, але вони якось ніяково застигли за крок один від одного й так і не обійнялися, а замість цього обернулися до мене – і тоді я стала між ними й обійняла їх обох; крізь густі затишні запахи диму й тютюну раптом виразно війнуло спиртом, і я подумки здивувалася тому, як він примудрився доїхати до нас, – але потім мені спало на думку, що навряд чи на дорогах зараз цим хтось переймається. Я притулилася щокою до витертого коміра його мисливської куртки й мовила:

      – Як добре, що ви тут. Їсти хочете?

      За чверть години на плиті шкварчала яєчня, і ми всі – включно з Мишком, який відчайдушно витріщався, намагаючись не заснути, – сиділи навколо кухонного столу; годинник показував пів на четверту ранку, і вся кухня вже пропахла жахливими батьковими цигарками – він визнавав лише «Яву» і зневажливо відмовився від «Кента», запропонованого Сергієм. Поки готувалася їжа, вони із Сергієм устигли випити «по одній», а коли я поставила перед ними тарілки, від яких ішла пара, і Сергій приготувався налити ще, тато Боря несподівано накрив чарку своєю великою долонею з пожовклими прокуреними пальцями та сказав:

      – Та ні, годі світського життя, мабуть. Я приїхав вам сказати, діти, що ви ідіоти. Якого біса ви сидите в цьому своєму скляному будинку з цією своєю яєчнею та робите вигляд, що все гаразд? У вас навіть