Вонгозеро. Епідемія. Яна Вагнер

дозволили долучитися до чужого свята, – не минуло й п’яти хвилин, як він уже говорив голосніше за всіх, тицяв пальцем у мапу – «Через Пітер не підемо, там таке само свавілля, напевно», висмикнув з-під склянки Сергія забутий було список, за яким здійснювали покупки, – «Картопля, та в нас три мішки картоплі в коморі, Маринко, подивись, крупи у нас теж усякої повно, а тушонки я докуплю, завтра-таки з’їжджу й докуплю», а потім раптом принишкнув, гірко насупивши брови, – гладка дитина, якій забракло подарунка під ялинкою, – «Я не маю рушниці, лише пістолет, травматичний», і Сергій заспокійливо – «Дам я тобі рушницю, у мене їх три». Вони сиділи, зсунувши голови, – тато Боря, Сергій і Льоня, жваво розмовляючи, поруч із ними Мишко, з палкими очима, перейнявши спільне хвилювання, а я розлила рештки віскі у дві склянки та простягнула одну Марині, яка миттю схопила її вільною від дівчинки рукою, ніби весь цей час невідривно стежила за мною; наші погляди зустрілися, і в очах цієї відстороненої, ледве знайомої мені жінки, з якою за два роки життя тут я обмінялася хіба кількома фразами, я побачила те саме почуття, яке переповнювало мене, – безпорадний, безсилий страх перед тим, що вже сталося з нами, і перед тим, що неодмінно ще станеться.

      Спати почали збиратися за годину – їсти нікому не хотілося, тож навіть у цьому ані я, ані Марина не могли бути корисними; підвищивши голос, я, принаймні, змогла відіслати нагору Мишка, який, недовго посперечавшись, із жалем пішов, а відтак повставали й усі інші, і далі розмовляючи; Льоня нахилився, щоб узяти дівчинку з Марининих рук, але та раптом притиснула дитину до себе та сказала – голос її прозвучав несподівано різко, так, що всі замовкли:

      – Аню, можна, ми у вас переночуємо? Я не хочу туди повертатися.

      Усі ми, не змовляючись, подивились у вікно вітальні – чорне небо, мерехтливий у світлі вуличних ліхтарів сніг, порожня дорога, що веде до лісу. Я подумала про гармидер у передпокої сусідського будинку, про мертву красуню Айку, що лежить на червоному снігу, – напевно, у темряві плями крові стали чорними й біла собача шкура вкрилася інеєм на морозі; і в тиші Сергій сказав, не звертаючись ні до кого конкретно:

      – Слушна думка, Марин. Залишайтеся. Батька покладемо у вітальні, а ви влаштовуйтеся в кабінеті. А ще я гадаю, що всім одночасно спати не можна, друзі, – хтось має стежити за дорогою. Якщо вже вони вдень не побоялися, то було б нерозумно сподіватися, що вночі нам дадуть спокій.

      Вартувати першим зголосився Сергій. Поки тато переносив свій спальник із кабінету на диван у вітальні, він пішов нагору діставати свої рушниці із залізної шафи, що стояла в гардеробній, а Марина вирушила купати дівчинку – я не пішла з нею, бо і там була б непотрібною, сказала лише: «Рушники в шафці у ванній кімнаті, подивися там», і потім уже просто стояла посеред вітальні, дивлячись їм услід. Дитина, як курортна мавпочка, визирала з-за тонкої Марининої спини, повернувши до мене голову, – розфокусований погляд маленьких оченят, безформна пухка щока, що лежить на маминому плечі; укотре я